розглянувши в судовому засіданні справуза позовом Хустського міжрайонного прокурора Закарпатської області в інтересах держави в особі Липовецької сільської ради Хустського району Закарпатської області до ОСОБА_3 про визнання державного акта на право приватної власності на землю недійсним за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Закарпатської області від 11 вересня 2015 року,

У березні 2008 року Хустський міжрайонний прокурор Закарпатської області в інтересах держави в особі Липовецької сільської ради Хустського району Закарпатської області звернувся до суду з указаним вище позовом, посилаючись на те, що на підставі виписки з рішення 7 сесії 4 скликання Липовецькї сільської ради Хустського району Закарпатської області від 17 квітня 2003 року ОСОБА_3 надано дозвіл на передачу у приватну власність земельної ділянки площею 1,0000 га для ведення особистого селянського господарства, а в подальшому виготовлено і видано державний акт на право приватної власності на землю від 26 червня 2003 року. Проведеною Хустською міжрайонною прокуратурою Закарпатської області перевіркою встановлено, що витяг з рішення зазначеної сесії сільської ради є фіктивним, оскільки таке питання на вказаній вище сесії не розглядалося і спірна земельна ділянка ОСОБА_3 у приватну власність не передавалася.

Ураховуючи викладене, прокурор просив суд визнати державний акт на право приватної власності на землю від 26 червня 2003 року недійсним.

Рішенням Хустського районного суду Закарпатської області від 21 жовтня 2008 року позов задоволено. Визнано недійсним державний акт на право приватної власності на землю, виданий 26 червня 2003 року на ім'я ОСОБА_3, а приватизовану за цим державним актом земельну ділянку повернуто Липовецькій сільській раді Хустського району Закарпатської області.

Рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 28 травня 2009 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову.

У березні 2011 року Липовецька сільська рада Хустського району Закарпатської області звернулась до суду із заявою про перегляд рішення апеляційного суду Закарпатської області від 28 травня 2009 року у зв'язку з нововиявленими обставинами.

Ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 20 травня 2011 року заяву Липовецької сільської ради Хустського району Закарпатської області задоволено. Рішення апеляційного суду Закарпатської області від 28 травня 2009 року скасовано у зв'язку з нововиявленими обставинами.

Рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 11 вересня 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким позов задоволено. Визнано державний акт на право приватної власності на землю, виданий 26 червня 2003 року на ім'я ОСОБА_3, недійсним.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить оскаржуване рішення апеляційного суду скасувати, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права й порушення норм процесуального права, та залишити в силі рішення апеляційного суду Закарпатської області від 28 травня 2009 року.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову Хустського міжрайонного прокурора Закарпатської області, суд першої інстанції виходив із того, що державний акт на право приватної власності на землю, виданий 26 червня 2003 року на ім'я ОСОБА_3, незаконно. При цьому прокурором не пропущено строк позовної давності, оскільки прокурор довідався про порушення права Липовецької сільської ради Хустського району Закарпатської областіпід час досудового слідства по кримінальній справі по обвинуваченню ОСОБА_4 за ч. 1 ст. 364, ч. 2 ст. 366 КК України.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов прокурора, виходив із того, що спірний державний акт на право приватної власності на землю виданий ОСОБА_3 на підставі фіктивного рішення сесії сільської ради, тому є недійсним. Разом з тим строк позовної давності прокурором не пропущено, оскільки про вказані факти йому стало відомо у 2006 році під час досудового слідства у кримінальній справі по обвинуваченню ОСОБА_4 за ч. 1 ст. 364, ч. 2 ст. 366 КК України, а позов пред'явлено 17 березня 2008 року, тобто в межах трирічного строку (ст. 257 ЦК України). При цьому вирок Хустського районного суду Закарпатської області від 17 березня 2015 року, яким встановлено факт виготовлення та видачі фіктивного рішення сесії сільської ради в частині надання ОСОБА_3 у приватну власність земельної ділянки площею 1,0000 га набув законної сили 4 червня 2015 року.

Проте погодитись із таким висновком апеляційного суду не можна, оскільки суд дійшов його з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Таким вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Судом установлено, що на підставі виписки з рішення 7 сесії 4 скликання Липовецькї сільської ради Хустського району Закарпатської області від 17 квітня 2003 року ОСОБА_3 надано дозвіл на передачу у приватну власність земельної ділянки площею 1,0000 га для ведення особистого селянського господарства, а в подальшому виготовлено і видано державний акт на право приватної власності на землю від 26 червня 2003 року.

Вироком Хустського районного суду Закарпатської області від 17 березня 2015 року ОСОБА_4 засуджено за ч. 2 ст. 364, ч. 2 ст. 366 КК України за зловживання службовим становищем в інтересах, у тому числі ОСОБА_3, службове підроблення шляхом підписання і посвідчення печаткою протоколу 7 сесії 4 скликання Липовецької сільської ради Хустського району Закарпатської області від 17 квітня 2003 року та рішення сесії сільської ради від 17 квітня 2003 року з внесенням за його вказівкою недостовірних даних про надання відповідачу в приватну власність земельної ділянки площею 1,0000 га для ведення особистого селянського господарства, шляхом посвідчення печаткою недостовірної виписки з цього рішення, виданого ОСОБА_3, та шляхом підписання й посвідчення печаткою державного акта на право приватної власності на землю від 26 червня 2003 року. Проте засуджений, не погодившись з указаним вироком, звернувся до суду з апеляційною скаргою, яка судом не розглянута.

Стаття 256 ЦК України визначає позовну давність як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Отже, позовна давність - це строк, протягом якого особа може реалізувати належне їй матеріальне право на отримання судового захисту порушеного цивільного права чи інтересу шляхом пред'явлення в належному порядку нею чи іншою уповноваженою особою позову до суду.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (ст. 267 ЦК України).

Визначення початку відліку позовної давності міститься у ст. 261 ЦК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України за загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Статтею 361 Закону України "Про прокуратуру" та ч. 2 ст. 45 ЦПК України передбачено право прокурора з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді в межах повноважень, визначених законом, звертатися до суду з позовною заявою, брати участь у розгляді справ за його позовом тощо.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (абзац 2 ч.2 ст. 45 ЦПК України).

Процесуальні права прокурора як особи, якій надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, визначені у ст. 46 ЦПК України.

Згідно з ч. 1 ст. 46 ЦПК України органи та інші особи, які відповідно до ст. 45 цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права й обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду.

Прокурор, який бере участь у справі, має обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку про те, що положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

Зазначену правову позицію висловив Верховний Суд України у своїй постанові від 1 липня 2015 року № 6-178цс15, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів.

Судом установлено, що прокурором у березні 2008 року пред'явлено позов в інтересах держави в особі Липовецької сільської ради Хустського району Закарпатської області, якій було відомо про її порушене право з часу державної реєстрації відповідачем права власності на земельну ділянку - 26 червня 2003 року.

При цьому відповідачем заявлено про застосування строку позовної давності (ч. 4 ст. 267 ЦК України).

Проте апеляційний суду порушенняст. ст. 212 - 214, 316 ЦПК України назазначені положення закону уваги не звернув,фактично наділив прокурора статусом самостійного позивача та дійшов передчасного висновку про початок перебігу позовної давності з дня виявлення прокуратурою під час проведення перевірки факту порушення відповідачем земельного законодавства.

За таких обставин рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.