головуючого Кузнєцова В.О., суддів: Ізмайлової Т.Л., Мостової Г.І., Кадєтової О.В., Наумчука М.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства "Альфа-Банк" до ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за касаційною скаргою ОСОБА_6 та її представника ОСОБА_7 на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 15 квітня 2015 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду м. Києва від 02 вересня 2015 року,

У жовтні 2014 року Публічне акціонерне товариство "Альфа-Банк" (далі - ПАТ "Альфа-Банк", банк) звернулось до суду з позовом до ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за кредитним договором. В обгрунтування позовних вимог, позивач посилався на те, що 07 серпня 2007 року між Закритим акціонерним товариством "Альфа-Банк" (далі - ЗАТ "Альфа-Банк") та ОСОБА_6 було укладено кредитний договір № 490044965, за умовами якого останній було надано кредит в сумі 15 113,86 доларів США зі сплатою процентів за весь час користування кредитом в розмірі 11,5% річних, з кінцевим терміном повернення 07 серпня 2010 року. У зв'язку з неналежним виконанням відповідачем умов кредитного договору, станом на 28 вересня 2014 року утворилась заборгованість за кредитним договором в сумі 18 240,38 грн, в тому числі за тілом кредиту 3 533,65 грн, зі сплати процентів за користування кредитом в сумі 397,07 грн, пені за несвоєчасне погашення заборгованості в сумі 14 309,66 грн, яку позивач просив стягнути з відповідача.

Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 15 квітня 2015 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду м. Києва від 08 вересня 2015 року, позов ПАТ "Альфа-Банк" задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_6 на користь ПАТ "Альфа-Банк" 4 430,65 грн заборгованості за кредитним договором. У решті позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі ОСОБА_6 та її представник ОСОБА_7 просять судові рішення першої та апеляційної інстанцій скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з доведеності позивачем позовних вимог, зокрема, неналежного виконання відповідачем умов кредитного договору в частині повернення кредитних коштів.

Проте повністю погодитися з такими висновками судів не можна виходячи з наступного.

Судами установлено, що 07 серпня 2007 року між ЗАТ "Альфа-Банк", правонаступником якого є ПАТ "Альфа-Банк", та ОСОБА_6 було укладено кредитний договір № 490044965, за умовами якого відповідач отримала кредит на придбання транспортного засобу RenaultKangoo, 2007 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1, в сумі 15 113,86 доларів США з кінцевим терміном повернення 07 серпня 2010 року. Процентна ставка встановлена в розмірі 11,5 % річних, комісійна винагорода за перерахування коштів продавцю та страховику - 1 526,50 доларів США. Сума першочергового внеску зазначена - 22 тис. грн (а.с. 7-11).

Відповідно до п. 2.8 Договору платежі з повернення кредиту та сплати процентів за його користування здійснюються щомісячно рівними частинами відповідно до графіку платежів та розрахунку сукупної вартості споживчого кредиту та реальної процентної ставки, з урахуванням вартості всіх супутніх послуг, який є додатком № 1 до договору та його невід'ємною частиною в порядку та на умовах, визначених цим договором. У разі сплати у валюті кредиту - 7 числа кожного місяця рівними частинами в сумі 498 доларів США; у разі погашення кредиту у національній валюті таке погашення має здійснюватись не пізніше 6 числа кожного місяця у сумі, розрахованій у порядку та на умовах, визначених цим договором.

02 червня 2010 року між ПАТ "Альфа-Банк" та ОСОБА_6 було укладено договір про внесення змін і доповнень № 1 до кредитного договору № 490044965 від 07 серпня 2007 року, за умовами якого сторонами погоджена дата остаточного повернення кредиту - 07 серпня 2013 року (а.с. 13).

Відповідно до меморіального ордеру від 07 серпня 2007 року № 6723, ЗАТ "Альфа-Банк" перерахував на розрахунковий рахунок АЦ "Голосіївський" грошові кошти в розмірі 76 325 грн, в рахунок оплати автомобіля Renault Kangoo, 2007 року випуску за договором купівлі-продажу від 28 липня 2007 року № 821, ОСОБА_6 (а.с. 15).

Відповідно до розрахунків позивача, у зв'язку з неналежним виконанням відповідачем зобов'язань за кредитним договором, остання допустила заборгованість, яка станом на 28 вересня 2014 року становить 18 240,38 грн та яка складається із заборгованості за тілом кредиту в сумі 3 533,65 грн, заборгованості зі сплати процентів за користування кредитом в сумі 397,07 грн, пені за несвоєчасне погашення заборгованості за останній календарний рік в сумі 14 309,66 грн.

Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (ч. 1 ст. 1048 ЦК України).

Згідно з нормою ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (ст. 611 ЦК України).

Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦК України).

Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк.

При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як "строк дії договору", так і "строк (термін) виконання зобов'язання" (ст.ст. 530, 631 ЦК України).

Якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін).

Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події (ч. 1 ст. 530 ЦК України).

Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у ст. 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до ст. 1048 цього Кодексу (ч. 2 ст. 1050 ЦК України).

Графіком платежів, який є складовою частиною договору, погашення кредитної заборгованості та строки сплати чергових платежів визначено місяцями.

Отже, поряд з установленням строку дії договору сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов'язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов'язання, яке виникло на основі договору.

Строк виконання кожного щомісячного зобов'язання згідно з ч. 3 ст. 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку.

У квітні 2015 року відповідач звернулась до суду із заявою про застосування наслідків спливу строків позовної давності (а.с. 62).

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України).

цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність.

Зокрема, ч. 2 ст. 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Аналіз норм ст. 266, ч. 2 ст. 258 ЦК України дає підстави для висновку про те, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), з якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України).

Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у ст. ст. 252- 255 ЦК України.

При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (ст. 261 ЦК України).

За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Судами установлено, що згідно з умовами кредитного договору (п. 2.8) позичальник зобов'язана здійснювати повернення кредиту щомісячно рівними частинами відповідно до графіку платежів та розрахунку сукупної вартості споживчого кредиту та реальної процентної ставки, зокрема, у разі сплати у валюті кредиту - 7 числа кожного місяця рівними частинами в сумі 498 доларів США; у разі погашення кредиту у національній валюті таке погашення має здійснюватись не пізніше 6 числа кожного місяця у сумі, розрахованій у порядку та на умовах, визначених цим договором.

Оскільки умовами договору (графіком погашення кредиту) встановлені окремі самостійні зобов'язання, які деталізують обов'язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового траншу, а відтак і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення.

Таким чином, якщо за умовами договорів погашення кредиту та процентів повинно здійснюватись позичальниками частинами кожного місяця, у рахунок чого вносяться кошти, початок позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальниками кожного із цих зобов'язань.

Зазначений правовий висновок відповідає правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року № 6-169цс14, який відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права та має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Вирішуючи спір по суті позовних вимог, суд першої інстанції в порушення ст.ст. 212- 215 ЦПК України, не перевірив у повному обсязі фактичних обставин справи, що мають суттєве значення для її вирішення, не надав належної оцінки, наданим сторонами доказам у їх сукупності та дійшов передчасного висновку про стягнення з відповідача заборгованості за кредитним договором.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції не звернув належної уваги на доводи позивача щодо сплати нею грошових коштів у повному обсязі (а.с. 66-104) на виконання умов кредитного договору, не перевірив порядку їх зарахування позивачем в рахунок погашення кредиту та відповідно дати такого зарахування, оскільки умовами договору передбачено саме сплата позичальником грошових коштів в рахунок погашення договору у визначений строк, а не їх зарахування в рахунок такого погашення. Піддаючи критиці доводи відповідача щодо неправомірності нарахування заборгованості банком, суд першої інстанції зауважив, що відповідач жодних належних доказів на підтвердження своїх заперечень не надала, залишивши поза увагою копії платіжних документів (а.с. 66-104), з відповідним відбитком печатки банку та підписом касиру.

При цьому, суд першої інстанції не перевірив коли саме позивачу стало відомо про його порушене право, з огляду на те, що сплата позичальником коштів в рахунок повернення кредиту відбувається відповідно до графіку платежів та розрахунку сукупної вартості споживчого кредиту та реальної процентної ставки (а.с. 12, 14) кожного місяця окремо. Відхиляючи заяву відповідача про застосування наслідків пропуску строків позовної давності, суд першої інстанції лише зауважив, що кінцевий строк повернення грошових коштів встановлений 07 серпня 2013 року, а позивач звернувся з даним позовом 29 жовтня 2014 року, тобто в межах строку позовної давності.

Надаючи перевагу доводам позивача з приводу заявлених вимог перед доводами відповідача, суд першої інстанції у мотивувальній частині судового рішення не зазначив чим саме підтверджуються позовні вимоги, взявши до уваги лише розрахунок заборгованості, наданий позивачем (а.с. 21).

Суд першої інстанції, зазначаючи про те, що відповідачем клопотання про проведення експертизи не заявлялось, в порушення ч. 4 ст. 10, 143 ЦПК України, не сприяв всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, зокрема, не роз'яснив сторонам їх право на проведення судово-економічної експертизи для з'ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань.

Суд апеляційної інстанції в порушення вимог ст. ст. 303, 315 ЦПК України належним чином не перевірив доводів апеляційної скарги, в рішенні не зазначив конкретні обставини і факти, що спростовують такі доводи, і залишив рішення суду першої інстанції без змін.

За таких обставин судові рішення першої та апеляційної інстанцій не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_6 та її представника ОСОБА_7 задовольнити частково.

Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 15 квітня 2015 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду м. Києва від 02 вересня 2015 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.