розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення грошових коштів, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення апеляційного суду м. Києва від 28 жовтня 2015 року,

У березні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4, обґрунтовуючи вимоги тим, що за рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 13 грудня 2011 року в порядку поділу спільного майна подружжя їй виділено Ѕ частини коштів, отриманих ОСОБА_4 від продажу спільного сумісного майна подружжя, у розмірі 291 600 грн та Ѕ частини спільного сумісного майна у вигляді грошової компенсації вартості частки у розмірі 1 131 000 грн. Проте судових рішень про стягнення вказаних коштів з відповідача на її користь судом не приймалося. Посилаючись на те, що відповідач зазначене судове рішення не виконує, а державним виконавцем було відмовлено у прийнятті до виконання виконавчого листа, виданого на підставі рішення Оболонського районного суду м. Києва від 13 грудня 2011 року, позивач просила стягнути на її користь з відповідача грошові кошти в розмірі 1 422 600 грн на підставі ст. ст. 530, 1212 ЦК України.

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 28 травня 2015 року в позові відмовлено.

Рішенням апеляційного суду м. Києва від 28 жовтня 2015 року рішення Оболонського районного суду м. Києва від 28 травня 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 грошові кошти у розмірі 1 422 600 грн.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати рішення апеляційного суду й залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Зазначеним вимогам закону рішення суду апеляційної інстанції не відповідає.

Судами встановлено, що рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 13 грудня 2011 року задоволено позов ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя. Виділено ОСОБА_3 Ѕ частини коштів, отриманих ОСОБА_5 від продажу спільного сумісного майна, у розмірі 291 600 грн. Виділено ОСОБА_3 Ѕ частини спільного сумісного майна у вигляді грошової компенсації у розмірі 1 131 000 грн. Визнано за ОСОБА_5 право власності на квартиру № 57, розташовану по АДРЕСА_1 (а. с. 5-9).

Ухвалою апеляційного суду м. Києва від 22 лютого 2012 року прийнято відмову відповідача ОСОБА_5 від апеляційної скарги на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 13 грудня 2011 року та закрито апеляційне провадження у справі (а. с. 10, 11).

ОСОБА_3 рішення Оболонського районного суду м. Києва від 13 грудня 2011 року не оскаржувалося.

Постановами державного виконавця відділу державної виконавчої служби Оболонського районного управління юстиції в м. Києві від 14 серпня 2012 року та від 18 листопада 2013 року відмовлено у прийнятті до провадження виконавчого документа та у відкритті виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого листа № 2-4916, виданого 18 липня 2012 року Оболонським районним судом м. Києва про виділення ОСОБА_3 1/2 частини коштів, отриманих ОСОБА_5 від продажу спільного сумісного майна - квартири АДРЕСА_2, у розмірі 291 600 грн; та виконавчого листа № 2-4916, виданого 18 липня 2012 року Оболонським районним судом м. Києва про виділення ОСОБА_3 Ѕ частини спільного сумісного майна - квартири АДРЕСА_1 у вигляді грошової компенсації у розмірі 1 131 000 грн (а. с. 12, 13).

Відмовляючи у позові, суд першої інстанції виходив із того, що до правовідносин щодо стягнення з ОСОБА_5 грошових коштів, право на які за ОСОБА_3 визнано на підставі рішення суду, виключається застосування положень ст. 1212 ЦК України.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов, апеляційний суд дійшов висновку про те, що ОСОБА_3 не може отримати грошові кошти в розмірі 1 422 600 грн, які належать їй на підставі рішення Оболонського районного суду м. Києва від 13 грудня 2011 року, шляхом виконання зазначеного судового рішення, тому правовідносини сторін виникли з безпідставного збереження ОСОБА_4 майна (грошових коштів) ОСОБА_3, оскільки відповідач зберігає належні позивачу гроші за відсутності передбачених законом, адміністративним актом або правочином підстав.

Таких висновків апеляційний суд дійшов внаслідок неправильного застосування ст. 1212 ЦК України.

Загальні підстави для виникнення зобов'язання у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами глави 83 ЦК України (435-15) , зокрема ст. 1212 ЦК України регулює випадки набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав.

Предметом регулювання інституту безпідставного отримання чи збереження майна є відносини, які виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна i які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Зобов'язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: набуття або збереження майна; набуття або збереження за рахунок іншої особи; відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочину або інших підстав, передбачених ст. 11 ЦК України).

Об'єктивними умовами виникнення зобов'язань із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виступають: набуття або збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); шкода у вигляді зменшення або незбільшення майна у іншої особи (потерпілого); обумовленість збільшення або збереження майна на стороні набувача шляхом зменшення або відсутності збільшення на стороні потерпілого; відсутність правової підстави для вказаної зміни майнового стану цих осіб.

За змістом ч. 1 ст. 1212 ЦК України безпідставно набутим майном є майно, набуте особою або збережене нею у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави.

При цьому під вiдсутнiстю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказiвцi закону, або суперечить меті правовiдношення i його юридичному змісту. Тобто вiдсутнiсть правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в не заборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення породження учасниками вiдповiдних правовідносин у майбутньому певних цивільних прав та обов'язків. Зокрема, унаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, які прямо передбачені ч. 2 ст. 11 ЦК України.

Загальна умова ч. 1 ст. 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов'язальних (договірних) відносинах, або отримане однією зi сторін у зобов'язанні підлягає поверненню iншiй стороні на пiдставi ст. 1212 ЦК України тільки за наявності ознаки безпiдставностi такого виконання.

Тобто у разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, ст. 1212 ЦК України може бути застосована тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.

Такий же правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 02 жовтня 2013 року в справі № 6-88цс13, яка відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для всіх судів України.

Зі змісту рішення Оболонського районного суду м. Києва від 13 грудня 2011 року вбачається, що в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя ОСОБА_3 виділені грошові кошти в якості компенсації її частки у спільному майні на загальну суму 1 422 600 грн, з яких 291 600 грн є половиною вартості квартири АДРЕСА_2, яка була продана ОСОБА_5, а 1 131 000 грн - грошовою компенсацією 1/2 частини квартири АДРЕСА_1, право власності на яку визнано за ОСОБА_4, яка належала колишньому подружжю на підставі договору купівлі-продажу від 06 листопада 1998 року, зареєстрованому на товарній біржі "Українська біржа Десятинна".

З огляду на наведені норми матеріального права суд першої інстанції з дотриманням вимог ст. ст. 212- 214 ЦПК України повно, всебічно та об'єктивно встановив фактичні обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, та дійшов обґрунтованого висновку про безпідставність посилань позивача на те, що оспорювана сума вважається отриманою відповідачем безпідставно в розумінні статті 1212 ЦК України, оскільки відповідач набув майно, компенсацію вартості якого стягнуто на користь позивача рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 13 грудня 2011 року, за існування достатніх правових підстав, у спосіб, що не суперечить цивільному законодавству.

Також суд правильно вказав, що обов'язок зі сплати спірних коштів виник у ОСОБА_4 із сімейних правовідносин, а саме: поділу майна подружжя, що виключає застосування до них положень ст. 1212 ЦК України.

Крім того, обов'язок компенсації вартості частки у спільному майні подружжя виник на підставі судового рішення, яке відповідно до ст. 124 Конституції України, ст. 14 ЦПК України є обов'язковим для виконання на всій території України для всіх органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян.

Відповідно до ст. 339 ЦПК України, установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, ухвалене згідно з законом, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції та залишає в силі судове рішення суду першої інстанції.

Ураховуючи викладене, колегія судів дійшла висновку, що під час встановлення фактичних обставин справи судом першої інстанції дотримані норми процесуального права, рішення суду відповідає вимогам матеріального права, а тому скасоване апеляційним судом помилково.