розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до військової частини А2110, командира військової частини А2110 Чеботарьова Олександра Сергійовича про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 17 березня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 вересня 2015 року,

У квітні 2014 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним вище позовом, посилаючись на те, що з 11 лютого 2000 року працював стрільцем 2 класу у команді ВОХОР, а з 26 серпня 2008 року переведений на роботу стрільцем загону воєнізованої охорони військової частини А 2110. Наказом командира військової частини А 2110 від 17 березня 2014 року № 52 його було звільнено з роботи на підставі п. 4 ст. 40 КЗпП України, за прогул 13 березня 2014 року. Позивач вважав своє звільнення незаконним, оскільки з 17 лютого до 13 березня 2014 року знаходився на лікарняному, у тому числі 13 березня 2014 року був у лікаря, отримував листок непрацездатності.

Ураховуючи викладене, позивач просив суд поновити його на роботі, стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу. Крім того, зазначав, що незаконним звільненням йому завдано моральної шкоди і просив стягнути з військової частиниА2110 на його користь 50 тис. грн.

Рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 17 березня 2015 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

Справа в апеляційному порядку розглядалась неодноразово.

Останньою ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 вересня 2015 року рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 17 березня 2015 року залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_3, суд першої інстанції, виходив із того, що його звільнення за п. 4 ст. 40 КЗпП України відбулось з дотриманням роботодавцем усіх вимог трудового законодавства, оскільки згідно з виданим йому листком непрацездатності він мав приступити до служби 13 березня 2014 року, проте на роботу не вийшов.

Апеляційний суд погодився з таким висновком суду, зазначивши також, що довідка про відвідування лікаря 13 березня 2014 року не є поважною причиною, сама по собі не замінює листок непрацездатності і лише він може підтверджувати тимчасову непрацездатність працівника, а відвідування лікаря не є підставо для звільнення від роботи.

Проте повністю погодитись із таким висновком апеляційного суду не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Зазначеним вимогам закону судове рішення апеляційного суду не відповідає.

Судоми установлено, що ОСОБА_3 з 11 лютого 2000 року працював стрільцем 2 класу у команді ВОХОР, а з 26 серпня 2008 року переведений на роботу стрільцем загону воєнізованої охорони військової частини А 2110. Наказом командира військової частини А 2110 Чеботарьова О.С. від 17 березня 2014 року № 52 позивача було звільнено з роботи на підставі п. 4 ст. 40 КЗпП України, за прогул без поважних причин 13 березня 2014 року.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадках прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

Отже, законодавством не визначено переліку обставин, за наявності яких прогул вважається вчиненим із поважних причин, тому суд вирішує питання про поважність причин відсутності працівника на роботі виходячи з конкретних обставин і враховуючи будь-які докази з числа передбачених ст. 57 ЦПК України. При цьому відсутність працівника за станом здоров'я може підтверджуватися не лише лікарняним листком, а й довідкою медичної установи, а також показаннями свідків чи іншими доказами.

У порушення наведених норм матеріального права та вимог ст. ст. 212- 214, 303, 315 ЦПК України апеляційний суд послався лише на те, що згідно з листом непрацездатності ОСОБА_3 мав стати до роботи 13 березня 2014 року, а надана ним довідка лікаря-хірурга міської поліклініки № 4 від 13 березня 2014 року (а.с. 10) за будь-яких умов не може підтверджувати тимчасову непрацездатність працівника, оскільки в силу пп. 1.1, 1.2 Інструкції про порядок видачі документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність громадян, затвердженої наказом Міністерства охорони здоров'я України від 13 листопада 2001 року № 455 (z1005-01) , тимчасова непрацездатність засвідчується листком непрацездатності.

При цьому апеляційний суд не звернув уваги на те, що зазначена Інструкція розроблена відповідно до ст. 51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням" та визначає порядок і умови видачі, продовження та обліку документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність громадян, здійснення контролю за правильністю їх видачі.

Отже, листок непрацездатності не може бути єдиним доказом поважності чи неповажності відсутності працівника на роботі за станом здоров'я, який має використовуватись у трудових спорах про поновлення на роботі наряду з іншими доказами, передбаченими ст. 57 ЦПК України.

Згідно з вимогами ч. 3 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, надавши докази відповідно до вимог ст. ст. 57 - 60 ЦПК України.

При цьому у спорах про поновлення на роботі, з урахуванням положень ЦПК України (1618-15) та КЗпП України (322-08) доведення правомірності звільнення працівника покладено на роботодавця.

Про вказані порушення закону зазначав Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ у своєму судовому рішенні від 15 липня 2015 року при скасуванні попередніх судових рішень, які є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції при новому розгляді справи, однак апеляційний суд всупереч вимогам ч. 4 ст. 338 ЦПК України вказівки суду касаційної інстанції не виконав.

У порушення ст. ст. 212- 214, 315 ЦПК України апеляційний суд при новому розгляді на викладене уваги не звернув, доводів сторін не перевірив та вказівок суду касаційної інстанції не виконав, зокрема щодо поважності чи неповажності відсутності працівника на роботі за станом здоров'я, не дав належну оцінку й довідці приватного підприємства "Імпульс ДЦ" від 20 лютого 2015 року, виданій на ім'я позивача про те, що останній знаходився в їх медичному центрі, в уролога, 13 березня 2014 року та довідці хірурга про знаходження його цього ж дня на прийомі у хірурга до 12 години.

За таких обставин, коли фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення справи, судом не встановлені, судом не дана правова оцінка наданим позивачам довідкам лікарів на предмет поважності відсутності на роботі, судове рішення апеляційного суду не може вважатись законними й обґрунтованими, тому відповідно до ст. 338 ЦПК України підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 вересня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.