головуючого Колодійчука В.М., суддів: Висоцької В.С., Іваненко Ю.Г., Завгородньої І.М., Умнової О.В., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6, ОСОБА_7 до ОСОБА_8, третя особа - Іршавська державна нотаріальна контора, про визнання договору дарування недійсним, за касаційною скаргою ОСОБА_6, ОСОБА_7 на рішення апеляційного суду Закарпатської області від 17 червня 2015 року,

У липні 2014 року ОСОБА_6, ОСОБА_7 звернулися до суду із вказаним вище позовом, у якому просили: визнати недійсним договір дарування житлового будинку з надівірними спорудами по АДРЕСА_1 від 17 лютого 2009 року, за яким ОСОБА_9 подарував вказане майно ОСОБА_8; скасувати державну реєстрацію такого договору та повернути його сторони в попереднє становище.

Дочка померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_9 - ОСОБА_6 та онука - ОСОБА_7 обґрунтували свої позовні вимоги тим, що, при укладенні за життя оспорюваного договору дарування, ОСОБА_9 не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними у зв'язку з довготривалою хворобою. Позивачі вважають оспорюваний договір дарування недійсним з підстав, передбачених ст. ст. 203, 225 ЦК України, та просили суд задовольнити їх позовні вимоги.

Рішенням Іршавського районного суду Закарпатської області від 17 лютого 2015 року позов задоволено.

Визнано недійсним договір дарування житлового будинку з надвірними спорудами АДРЕСА_1, укладений 17 лютого 2009 року між ОСОБА_9 та ОСОБА_8, посвідчений державним нотаріусом Іршавської державної нотаріальної контори та зареєстрованого в реєстрі, скасовано державну реєстрацію договору дарування від 17 лютого 2009 року та приведено сторони у первісне положення.

Стягнуто з ОСОБА_8 на користь ОСОБА_6 та ОСОБА_7 243 грн 60 коп. в рахунок повернення судового збору.

Рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 17 червня 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено у справі нове рішення про відмову в позові.

У касаційній скарзі ОСОБА_6, ОСОБА_7 просять скасувати оскаржуване рішення апеляційного суду Закарпатської області від 17 червня 2015 року і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до вимог ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення повинно бути законним і обґрунтованим та відповідати на питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

З матеріалів справи вбачається, що батько позивача ОСОБА_6 - ОСОБА_9, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, за життя залишив заповіт який було посвідчено 21 липня 1997 року секретарем виконавчого комітету Довжанської сільської ради Іршавського району Закарпатської області Васкубинек С.Ю., за яким усе майно де б воно не було і з чого б воно не складалося і взагалі все те, що буде належати йому на день смерті і на що він по закону матиме право, заповів своїй внучці ОСОБА_7 (а. с. 7).

За життя ОСОБА_9 подарував ОСОБА_8 за нотаріально посвідченим договором від 17 лютого 2009 року належний йому на праві особистої приватної власності житловий будинок з надвірними спорудами, розташований по АДРЕСА_1 (а. с. 47).

Ухвалюючи у справі судове рішення про задоволення позову, суд першої інстанції керувався нормами ст. ст. 203, 225 ЦК України і виходив з доведеності позивачами підстав позову, а саме того, що 17 лютого 2009 року, на момент укладення оскаржуваного договору дарування, ОСОБА_9 не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Такі висновки суду ґрунтуються на показах допитаних в судовому засіданні свідків та висновках посмертної судово-психіатричної експертизи (акт судово-психіатричного експерта № 189 від 20 листопада 2014 року - а. с. 101-109).

Апеляційний суд з такими висновками суду першої інстанції не погодився та встановив, що покладений в основу рішення суду першої інстанції висновок посмертної судово-психіатричної експертизи базується на медичній документації яка одержана з порушенням порядку, встановленого Законом (ч. 1 ст. 59 ЦПК України), тому такий висновок не є належним доказом на підтвердження підстави позову. Також апеляційний суд встановив, що з показів свідків неможливо встановити факт неспроможності ОСОБА_9 саме в момент вчинення договору дарування розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Апеляційний суд дійшов висновків, що позивачами не доведено позовних вимог, у зв'язку з чим відмовив у задоволенні позову.

З такими висновками апеляційного суду погодитися не можна.

За ст. 203 ЦК України однією з умов чинності правочину є дотримання вимоги закону про те, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Законодавець визначає у ч. 1 ст. 225 ЦК України умови фактичного стану, які не дозволяють фізичній особі адекватно виразити свою волю щодо вчинюваного правочину.

Для визнання правочину таким, що має дефекти волі і волевиявлення, а врешті і недійсним необхідно встановити наявність хоча б одного з двох факторів, які мали місце в момент вчинення правочину, а саме: щоб особа не усвідомлювала значення своїх дій або не могла керувати своїми діями.

З метою встановлення такого стану громадянина в момент вчинення правочину та на підставі ст. 145 ЦПК України, суд може призначити судово-медичну експертизу. Проте, наявність (відсутність) такого стану може бути доведена і іншими допустимими доказами, які повинні судом оцінюватися у сукупності.

Загальним наслідком визнання правочину недійсним є двостороння реституція (ст. 216 ЦК України).

З висновків посмертної судово-психіатричної експертизи (а. с. 109) вбачається, що ОСОБА_9, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 на момент укладення договору-дарування житлового будинку, розташованого по АДРЕСА_1, 17 лютого 2009 року не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. На момент вчинення правочину 17 лютого 2009 року, ОСОБА_9 виявляв ознаки вираженого недоумства внаслідок органічного ураження головного мозку змішаного ґенезу (травматичної та дисциркуляторної енцефалопатії). Виражене слабоумство позбавляло його здатності розуміти та усвідомлювати свої дії.

Апеляційний суд, пославшись на зроблений ним правовий аналіз медичної документації померлого ОСОБА_9, керуючись вимогами ст. 212 ЦПК України, поставив під сумніви правильність висновку експерта. При цьому, суд апеляційної інстанції не врахував, що відповідно до ч. 1 ст. 150 ЦПК України якщо висновок експерта буде визнано неповним або неясним, судом може бути призначена додаткова експертиза, яка доручається тому самому або іншому експерту (експертам). У ч. 2 цієї статті передбачено, що, якщо висновок експерта буде визнано необґрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності, судом може бути призначена повторна експертиза, яка доручається іншому експертові (експертам).

Враховуючи, що для визначення того чи міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними ОСОБА_9 у день посвідчення договору, потребуються спеціальні знання в області медицини, апеляційний суд не був позбавлений можливості виконати положення п. 2 ч. 1 ст. 145, ч. 2 ст. 150 ЦПК України щодо призначення повторної експертизи у справі за наявності для цього правових підстав.

У п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 1997 року № 8 "Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах" (v0008700-97) судам роз'яснено, що повторна експертиза призначається, коли є сумніви у правильності висновку експерта, пов'язані з його недостатньою обґрунтованістю чи з тим, що він суперечить іншим матеріалам справи, а також за наявності істотного порушення процесуальних норм, які регламентують порядок призначення і проведення експертизи.

Відповідно до ст. ст. 10, 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Крім того, у ч. 4 ст. 60 ЦПК України визначено, що доказування (а, отже, і рішення суду) не може ґрунтуватися на припущеннях.

Отже, у разі виявлення порушень, допущених районним судом при призначенні судової експертизи, апеляційний суд мав можливість їх усунути шляхом призначення повторної експертизи у порядку, передбаченому ЦПК України (1618-15) , чого зроблено не було.

У порушення вимог ст. ст. 212- 214, 303, 316 ЦПК України апеляційний суд на зазначені положення закону уваги не звернув, не надав належного правового висновку доводам позивачів щодо психічного стану ОСОБА_9 у момент вчинення ним оспорюваного договору дарування, під час перевірки й оцінки експертного висновку не взяв до уваги його відповідність іншим фактичним даним та матеріалам справи і на припущеннях дійшов помилкового висновку про недоведеність позову.

Висновки суду першої інстанції про необхідність застосування в даному випадку норм ст. ст. 203, 225 ЦК України та доведеність позивачами підстав позову, а саме того, що 17 лютого 2009 року, на момент укладення оскаржуваного договору дарування, ОСОБА_9 не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, є в достатній мірі обґрунтованими та такими, що не спростовуються доводами апеляційного суду, викладеними в оскаржуваному в касаційному порядку судовому рішенні.

Виходячи з наведеного, оскаржуване рішення апеляційного суду не відповідає вимогам закону та не ґрунтується на встановлених у справі обставинах. Таке судове рішення підлягає скасуванню із залишенням в силі помилково скасованого рішення районного суду, як це передбачено ст. 339 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 336, 339, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_6, ОСОБА_7 задовольнити.

Рішення апеляційного суду Закарпатської області від 17 червня 2015 року скасувати, рішення Іршавського районного суду Закарпатської області від 17 лютого 2015 року залишити в силі.