головуючого Дьоміної О.О., суддів: Дем'яносова М.В., Коротуна В.М., Маляренка А.В., Ступак О.В., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства Акціонерного банку "Укргазбанк" до ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідачів: Управління Державної міграційної служби України в Кіровоградській області, Служба у справах дітей виконавчого комітету Кіровоградської міської ради, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення, за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства Акціонерного банку "Укргазбанк" на рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 15 січня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Кіровоградської області від 26 травня 2015 року,

У липні 2014 року Публічне акціонерне товариство Акціонерний банк "Укргазбанк" (далі - ПАТ АБ "Укргазбанк") звернулось до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення.

Рішенням Кіровського районного суду м. Кіровограда від 15 січня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Кіровоградської області від 26 травня 2015 року, в задоволенні позову ПАТ АБ "Укргазбанк" відмовлено.

У касаційній скарзі ПАТ АБ "Укргазбанк" просить суд касаційної інстанції скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити, мотивуючи свої доводи порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно із ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Відмовляючи у задоволенні позову ПАТ АБ "Укргазбанк", суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що позичальник отримав кредит у іноземній валюті, на забезпечення виконання умов кредитного договору передано в іпотеку квартиру, загальна площа якої не перевищує 140 кв.м, спірна квартира використовується як місце постійного проживання відповідачів, іншого житла у них не має, а тому звернення стягнення на спірну квартиру та виселення відповідачів не може бути проведене у зв'язку із дією Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів у іноземній валюті" (1304-18) (далі - Закон).

Проте зазначені висновки судів не відповідають вимогам матеріального та процесуального закону з наступних підстав.

Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України).

Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина перша статті 626 ЦК України).

Судами встановлено, що 6 березня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством Акціонерним банком "Укргазбанк" (далі - ВАТ АБ "Укргазбанк"), правонаступником якого є ПАТ АБ "Укргазбанк", та ОСОБА_6 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 27 000 дол. США зі сплатою 13,3 % річних за користування кредитними коштами та з кінцевим строком повернення до 5 березня 2028 року (а. с. 7-10).

6 березня 2008 року між позивачем та ОСОБА_6 укладено три додаткові угоди до вищезазначеного кредитного договору, яким змінено загальний розмір кредиту, проценту ставку за користування кредитом та встановлено графіки погашення кредитної заборгованості (а. с. 11-18).

На забезпечення належного виконання ОСОБА_6 умов кредитного договору та додаткових угод до нього, 6 березня 2008 року між ВАТ АБ "Укргазбанк" та позичальником укладено договір іпотеки, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 (а. с. 19-23).

Також, 7 серпня 2008 року та 22 грудня 2010 року вищезазначений договір іпотеки було змінено на підставі договорів про внесення змін (а. с. 24, 25-26).

У зв'язку із неналежним виконанням ОСОБА_6 умов кредитного договору, утворилась заборгованість у розмірі 318 517 грн 4 коп.

Частинами першою та третьою статті 33 Закону України "Про іпотеку" передбачено право іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за основними зобов'язаннями шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

7 червня 2014 року набув чинності Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) , згідно з пунктом 1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України "Про заставу" та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України "Про іпотеку", якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що:

таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно;

загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку.

В цивільному законодавстві мораторій визначається як відстрочення виконання зобов'язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України).

Отже, мораторій не звільняє від виконання зобов'язання, а є відстроченням виконання певних обов'язків, відкладення певних дій на визначений чи невизначений період на підставі спеціального акта.

Зі змісту ст. 3 вказаного Закону вбачається, що він носить тимчасовий характер і втрачає чинність з дня набрання чинності законом, який врегульовує питання особливостей погашення основної суми заборгованості, вираженої в іноземній валюті, порядок погашення (урахування) курсової різниці, що виникає у бухгалтерському та/або податковому обліку кредиторів та позичальників, а також порядок списання пені та штрафів, які нараховуються (були нараховані) на таку основну суму заборгованості.

Встановлений Законом мораторій на стягнення нерухомого житлового майна громадян України, наданого як забезпечення зобов'язань за кредитами в іноземній валюті, не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника).

Чинність зазначеного Закону на час ухвалення рішення є підставою, у разі задоволення позову за наявності для цього підстав, для визначення порядку його виконання, зокрема вказівка на те, що рішення не підлягає примусовому виконанню на період чинності вказаного Закону.

Таким чином, суди дійшли помилкового висновку про неможливість ухвалення рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки в період дії цього Закону.

Крім того, згідно із частинами першою, другою статті 39 Закону України "Про іпотеку" у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.

Частиною першою статті 40 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення.

Частина третя статті 109 ЖК УРСР регулює порядок виселення громадян.

За змістом частини другої статті 40 Закону України "Про іпотеку" та частини третьої статті 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Відповідно до частини другої статті 109 ЖКУРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Відтак, аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України "Про іпотеку" підлягають застосуванню як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР.

Отже, за змістом цих норм особам, які виселяються з жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв'язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.

Вищезазначені вимоги норм матеріального закону судами враховано не було, не перевірено, чи придбана спірна квартира за рахунок кредитних коштів, повернення яких забезпечено договором іпотеки, та чи можливо виселети відповідачів без надання іншого житла.

Отже, порушення судами при розгляді справи норм процесуального права (ст. ст. 10, 60, 179 ЦПК України) унеможливили встановлення фактичних обставин справи, судові рішення першої та апеляційної інстанції не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України

щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ