головуючого Колодійчука В.М., суддів: Висоцької В.С., Іваненко Ю.Г., Завгородньої І.М., Умнової О.В., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, ОСОБА_8, треті особи: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Качур Оксана Миколаївна, товариство з обмеженою відповідальністю "Руніком Стройінвест", про визнання договору дарування недійсним; за зустрічним позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_6, ОСОБА_8, ОСОБА_10, ОСОБА_11, треті особи: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Качур Оксана Миколаївна, товариство з обмеженою відповідальністю "Руніком Стройінвест", про розподіл спадкового майна, переведення прав та обов'язків покупця, визнання права власності; за зустрічним позовом ОСОБА_8 до ОСОБА_6, ОСОБА_7, третя особа - приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Качур Оксана Миколаївна, про визнання права власності на майно в порядку спадкування, за касаційною скаргою ОСОБА_7 на рішення апеляційного суду Одеської області від 22 червня 2015 року,

У жовтні 2013 року ОСОБА_6 звернулася до суду із вказаним вище позовом, у якому просила визнати недійсним договір дарування квартири за адресою: м. АДРЕСА_1 (далі - Квартира-1), укладений між нею та ОСОБА_12 25 січня 2013 року, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Качур О.М.

Свої позовні вимоги обґрунтовувала тим, що в січні 2011 року її онук ОСОБА_12 запропонував їй укласти договір за яким позивач передає йому у власність належну їй Квартиру-1, а ОСОБА_12 зобов'язується доглядати її до смерті, забезпечуючи усім необхідним.

25 січня 2011 року було укладено договір дарування спірної Квартири-1, а ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_12 помер.

При підписанні 25 січня 2011 року оспорюваного договору ОСОБА_6 не читала його зміст оскільки має поганий зір, не було оголошено змісту договору вголос, крім того, договір укладався не в приміщенні нотаріальної контори. ОСОБА_12 умови укладеного договору не виконував, не піклувався про позивача, матеріальної та іншої допомоги не надавав, з причин чого вона, звернулася до нього з пропозицією розірвати договір, проте домовленості між ними досягнуто не було. Лише після смерті ОСОБА_12 їй стало відомо, що між нею та померлим було укладено договір дарування, а не довічного утримання.

З огляду на вищевикладені обставини та те, що Квартира-1 є єдиним місцем її проживання, іншого нерухомого майна та місця для проживання вона не має, ОСОБА_13, посилаючись на ст. 229 ЦК України, вважає спірний договір дарування недійсним, а тому звернулася з вказаним позовом до спадкоємців померлого ОСОБА_12 - ОСОБА_7 та ОСОБА_8

ОСОБА_7 звернулася до суду із зустрічним позовом, у якому, на підставі ст. ст. 203, 215, 235, 237, 238 ЦК України, просила суд:

1) - визнати за нею право власності на 1/2 ідеальну частину Квартири-1 у порядку спадкування за законом після смерті сина ОСОБА_12, померлого, ІНФОРМАЦІЯ_1;

2) - визнати частково недійсною додаткову угоду про відступку за договором купівлі-продажу майнових прав від 27 липня 2009 року, укладену 13 грудня 2012 року, за якою ОСОБА_12 набув права та обов'язки первинного покупця та став стороною договору купівлі-продажу майнових прав від 27 липня 2009 року, укладеного між товариством з обмеженою відповідальністю "Руніком Стройінвест" (далі - ТОВ "Руніком Стройінвест"), ОСОБА_14, ОСОБА_15 (далі - Додаткова угода), зазначивши покупцем майнових прав ОСОБА_7;

3) - перевести на неї права та обов'язки первинного покупця на майнові права на квартиру (АДРЕСА_2, житлових кімнат - 1, загальною площею 41,29 кв. м. (далі - Квартира-2), за Додатковою угодою;

4) - визнати за нею право власності на майнові права на Квартиру-2;

5) - визнати частково недійсним договір купівлі-продажу від 11 жовтня 2011 року, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Качур О.М., укладений між ОСОБА_12 та ОСОБА_10, зазначивши покупцем майнових прав ОСОБА_7;

6) - перевести на неї права та обов'язки первинного покупця на квартиру за адресою: АДРЕСА_2, за договором купівлі-продажу, посвідченим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Качур О. М.;

7) - визнати за нею право власності на Квартиру-3.

Свої позовні вимоги ОСОБА_7 обґрунтовувала тим, що після смерті її сина ОСОБА_12, окрім Квартири-1 відкрилася спадщина на інше майно, а саме: Квартиру-3, яку померлий ОСОБА_12 оформив на своє ім'я 11 жовтня 2011 року, та майнові права на Квартиру-2, якій в подальшому було присвоєно номер № 115. Вищенаведене нерухоме майно та майнові права на Квартиру-2 набувалися на її, ОСОБА_7, особисті грошові кошти, а тому є її особистою власністю.

Позивач стверджувала, що вона доручила сину ОСОБА_12 оформити необхідні документи для укладення договорів і отримати правовстановлюючі документи на нерухоме майно, проте ОСОБА_12, як повірений, не виконав покладені на нього обов'язки, й оформив право власності на майно, за яке вона особисто сплатила кошти, як свою особисту власність. При цьому, вона вказала на те, що ОСОБА_12 на момент укладення договорів був непрацездатним, його єдиним доходом була мінімальна пенсія по інвалідності, що свідчить про матеріальну неможливість набувати спірне майно за особисті кошти, а вона, отримала кошти на придбання спірного майна за договорами позики.

ОСОБА_8 звернулася до суду із самостійним зустрічним позовом, у якому просила визнати за нею в порядку спадкування за законом після смерті її чоловіка ОСОБА_12 право власності на Ѕ частку Квартири-1, посилаючись на те, що відповідачі її права не визнають і вона позбавлена можливості оформити свої спадкові права на вказане майно.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 14 липня 2014 року первісну позовну заяву ОСОБА_6 задоволено.

Визнано недійсним оспорюваний ОСОБА_6 договір дарування Квартири-1 від 25 січня 2011 року.

Зустрічну позовну заяву ОСОБА_7 задоволено частково.

Визнано частково недійсною Додаткову угоду (вимога - 2) ).

Переведено на ОСОБА_7 права та обов'язки первинного покупця на майнові права на Квартиру-2 за Додатковою угодою (вимога - 3) ).

Визнано за ОСОБА_7 право власності на майнові права на Квартиру-2 (вимога - 4) ) .

Визнано частково недійсним договір купівлі-продажу від 11 жовтня 2011 року, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Качур О.М., укладений між ОСОБА_12 та ОСОБА_10, зазначено покупцем майнових прав ОСОБА_7 (вимога - 5) )

Переведено на ОСОБА_7 права та обов'язки первинного покупця на Квартиру-3 (вимога - 6) ).

Визнано за ОСОБА_7 право власності на Квартиру-3, за договором купівлі-продажу від 11 жовтня 2011 року (вимога - 7) ).

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_8 відмовлено у повному обсязі.

Рішенням апеляційного суду Одеської області від 22 червня 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано в частині часткового задоволення зустрічних позовних вимог ОСОБА_7 (вимоги з 2) по 7) ), а саме:

- визнання частково недійсною Додаткової угоди;

- переведення на ОСОБА_7 прав та обов'язків первинного покупця на майнові права на Квартиру-2 за Додатковою угодою;

- визнання за ОСОБА_7 права власності на майнові права на Квартиру-2;

- визнання частково недійсним договору купівлі-продажу від 11 жовтня 2011 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Качур О.М., укладеного між ОСОБА_12 та ОСОБА_10 із зазначенням покупцем майнових прав ОСОБА_7;

- переведення на ОСОБА_7 прав та обов'язків первинного покупця на Квартиру-3;

- визнання за ОСОБА_7 права власності на Квартиру-3, за договором купівлі-продажу від 11 жовтня 2011 року.

Ухвалено у цій частині нове рішення про відмову в позові.

Змінено мотивувальну частину рішення суду першої інстанції в частині визнання недійсним оспорюваного первісним позивачем ОСОБА_6 договору дарування Квартири-1 від 25 січня 2011 року.

В іншій частині рішення районного суду залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_7 просить скасувати рішення апеляційного суду Одеської області від 22 червня 2015 року в тій частині, якою відмовлено апеляційним судом у задоволенні вказаних вище позовних вимог ОСОБА_7 (вимоги з 2) по 7)), і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

В іншій частині законність та обґрунтованість рішення апеляційного суду Одеської області від 22 червня 2015 року не є предметом касаційного оскарження в даному випадку.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до вимог ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення повинно бути законним і обґрунтованим та відповідати на питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

При розгляді справи судом першої інстанції встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_12 (а. с. 9 т. 1). Його спадкоємцями за законом першої черги є його мати - ОСОБА_7 (а. с. 42 т. 1) і його дружина - ОСОБА_8 (а. с. 69 т. 1), які звернулися із відповідними заявами до нотаріальної контори та прийняли спадщину померлого (а. с. 60, 79 т. 1).

За життя померлим ОСОБА_12 набуто у власність:

- на підставі договору дарування, укладеного 25 січня 2011 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_12, - квартиру АДРЕСА_1 (Квартира-1);

- на підставі договору купівлі-продажу, укладеного 11 жовтня 2011 року між ОСОБА_10 та ОСОБА_12, - квартиру за адресою: АДРЕСА_2 (Квартира - 3), згідно п. 3.1. та п. 3.2. цього договору продаж майна було вчинено за 155 тис. грн і сторони провели повний розрахунок за продажною вартістю квартири;

- на підставі, укладеної 13 грудня 2012 року додаткової угоди про відступку за договором купівлі-продажу майнових прав від 27 липня 2009 року (а. с. 44-48 т. 1, а. с. 17 т. 2), відповідно до якої ОСОБА_12 набув права та обов'язки первинного покупця і став стороною договору купівлі-продажу майнових прав від 27 липня 2009 року, укладеного між товариством з обмеженою відповідальністю "Руніком Стройінвест" та ОСОБА_14 і ОСОБА_15 (Додаткова угода), - квартиру за адресою: АДРЕСА_2 (а. с. 73 т. 1) (Квартира - 2) (Будівельні реквізити вказаної квартири АДРЕСА_2). За життя померлий повністю розрахувався за вказаним договором, отримав акт прийому-передачі квартири в натурі (а. с. 173-174 т. 1) та в подальшому одержав свідоцтво про право власності на неї (а. с. 73 т. 1). Вартість майнових прав на вищенаведену квартиру склала 239 482 грн.

Також судом першої інстанції встановлено, що за життя ОСОБА_12 був інвалідом 2-ї групи, не працював, знаходився на обліку УПФУ в Приморському районі м. Одеси, отримував пенсію по інвалідності. Його мати ОСОБА_7, з метою придбання у свою особисту власність вищенаведених Квартир-2 і 3, взяла в борг кошти у розмірі 48 тис. доларів США та 53 тис. доларів США у ОСОБА_16, що підтверджується розпискою від 09 жовтня 2011 року зі строком повернення до 09 жовтня 2016 року та розпискою від 13 грудня 2012 року зі строком повернення боргу до 13 грудня 2019 року.

Факт придбання вказаних Квартир-2 і 3 в масиві "Радужний" для бабки (первісний позивач - ОСОБА_6) та матері померлого ОСОБА_12 (зустрічного позивача - ОСОБА_7.) саме для власного їх проживання та за позичені ОСОБА_7 кошти, оскільки померлий ОСОБА_12 власних коштів не мав та був на повному утриманні своєї матері ОСОБА_7, підтвердили в судовому засіданні свідки.

На підставі таких встановлених обставин, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що заявлені позивачем ОСОБА_7 позовні вимоги щодо недійсності правочинів та переведення прав та обов'язків покупця, а відповідно - і про визнання права власності на спірні Квартири-2 і 3, є доведеними та обґрунтованими. При цьому, суд керувався нормами ст. ст. 203, 215, 235 ЦК України і виходив, що правочини на підставі яких померлий набув у власність спірні Квартири - 2 і 3 мали удаваний характер в частині покупця і є недійсними в частині покупця - ОСОБА_12, оскільки насправді покупцем за даними правочинами є мати померлого ОСОБА_7

Апеляційний суд з такими висновками не погодився, встановив, що ОСОБА_7 не доведено ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог, зокрема, що саме вона була набувачем зазначеного нерухомого майна та майнових прав за вказаними спірними договорами, а її син ОСОБА_12 діяв як повірений в її інтересах, однак не виконав обов'язки покладені на нього договором повіреного, внаслідок чого оформив майно, за яке вона особисто сплачувала грошові кошти, як свою особисту власність.

Доводи апеляційного суду зводяться до наступного.

Посилання ОСОБА_7, як на підтвердження своїх позовних вимог, на розписки про взяття в борг коштів у розмірі 48 тис. доларів США та 53 тис. доларів США (а. с. 101-102 т. 1) ніби то з метою придбання у свою особисту власність вищевказаних квартир та на те, що на момент укладення спірних договорів ОСОБА_12 був непрацездатним, його єдиним доходом була пенсія, що підтверджує, на її думку, що він матеріально не мав можливості набути спірне майно за особисті кошти, на що посилався в рішенні і суд першої інстанції, не взяті до уваги апеляційним судом, оскільки, із вказаних розписок не вбачається, що ОСОБА_7 кошти бралися в борг з метою купівлі спірного майна та майнових прав, а вказані розписки підтверджують лише отримання ОСОБА_7 в борг грошових коштів.

Крім того, придбання однією особою майна за грошові кошти, отримані від іншої особи, не породжує у останньої в силу закону права власності на придбане майно, вона лише має право вимагати повернення коштів.

Також не взято до уваги апеляційним судом покази свідків, допитаних судом першої інстанції за клопотанням ОСОБА_12, на які посилався суд першої інстанції щодо мети запозичення нею коштів, оскільки, відповідно до ч. 1 ст. 218 ЦК України, заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.

Судова колегія звернула увагу на те, що ОСОБА_7, обгруновуючи свої позовні вимоги, посилалася на норми закону, які передбачають підстави недійсності правочину і правові наслідки удаваного правочину, з чого виходив і суд першої інстанції в рішенні, не звернувши увагу на те, що недійсність та удаваність правочину є взамовиключними підставами та породжують різні правові наслідки.

З такими висновками апеляційного суду погодитися не можна.

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержанням в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України.

Згідно з вимогами ст. 216 ЦК України кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Відносно угоди, укладеної із порушенням вимог закону, не поширюється загальне правило про наслідки недійсності правочину (двостороння реституція), якщо сам закон передбачає інші наслідки такого порушення.

З системного аналізу ст. ст. 215, 235 ЦК України вбачається, що: правочин який вчиняється з метою приховання іншого правочину, який сторони насправді вчинили є удаваним правочином; воля сторін в удаваному правочині спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином; ознакою удаваного правочину є те, що розбіжність між волею та її зовнішнім виявом стає наслідком навмисних дій його учасників, які мають за мету одержання певної користі; за удаваним правочином настають інші права та обов'язки ніж ті, що передбачені правочином; якщо правочин, вчинено насправді, однак він не відповідає вимогам закону, він може бути визнаний недійсним на підставі ч. 1 ст. 215 ЦК України як такий, що суперечить вимогам закону; закон не передбачає недійсність удаваного правочину, а лише пропонує застосувати до відносин сторін норми, що регулюють той правочин, який сторони дійсно мали на увазі.

За загальним правилом, договір купівлі-продажу є правочином, який спрямований на реальне настання наслідків для його сторін, у тому числі оплати покупцем придбаного товару та вхід покупця в управління та володіння придбаним товаром.

Як зазначено вище, суд першої інстанції достовірно встановив, що ОСОБА_12 та його дружина ОСОБА_8 власних коштів не мали і не могли оплатити спірні Квартири-2 і 3. Той факт, що ці квартири шляхом укладення відповідних правочинів, мали бути придбані у володіння матері померлого (проживання матері та бабці), саме за позичені нею кошти, також встановлено судом першої інстанції на підставі належних засобів доказування.

Апеляційний суд даних обставин переконливими доказами не спростував, а обмежився лише переоцінкою зібраних у справі доказів.

Крім того, апеляційний суд не надав належної оцінки підставам позову ОСОБА_7 та його правовому обґрунтуванні, яке зводиться до того, що правочини щодо набуття у власність спірних Квартир-2 і 3 було вчинено насправді, однак з порушенням вимогам закону в частинах покупця, оскільки вони не були спрямовані на реальне настання правових наслідків для її померлого сина. Кошти на квартири було надано ОСОБА_7 і володіння ними вона мала особисто, однак договори, укладені її померлим сином були удаваними в частині покупця оскільки наслідком його навмисних дій з метою одержання певної користі, стало виникнення розбіжності між волею реального покупця та її зовнішнім виявом. Законом передбачено, що такий договір може бути визнаний недійсним на підставі ч. 1 ст. 215 ЦК України як такий, що суперечить вимогам закону.

Не надано апеляційним судом і належної оцінки доводам ОСОБА_7 стосовного того, що син тривалий час хворів важким захворюванням, постійно потребував коштів на лікування і його сім'я не мала коштів на придбання спірного майна.

В судових засіданнях дружина померлого ОСОБА_8 не довела не тільки факт набуття спірного майна за час шлюбу, а й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти подружжя, або спільна праця подружжя, що має значення в даному випадку і узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною в постанові від 01 липня 2015 року в справі № 6-612цс15.

Висновки суду першої інстанції про обґрунтованість позову ОСОБА_7 у вказаній частині, є обґрунтованими та такими, що не спростовуються доводами апеляційного суду, викладеними в оскаржуваному в касаційному порядку судовому рішенні.

Виходячи з наведеного, оскаржуване рішення апеляційного суду не відповідає вимогам закону та не ґрунтується на встановлених у справі обставинах. Таке судове рішення підлягає скасуванню у частині його касаційного оскарження із залишенням в силі помилково скасованого рішення районного суду, як це передбачено ст. 339 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 336, 339, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_7 задовольнити.

Рішення апеляційного суду Одеської області від 22 червня 2015 року скасувати в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_7 про: визнання частково недійсною Додаткової угоди; переведення на ОСОБА_7 прав та обов'язків первинного покупця на майнові права на Квартиру-2 за Додатковою угодою; визнання за ОСОБА_7 права власності на майнові права на Квартиру-2; визнання частково недійсним договору купівлі-продажу від 11 жовтня 2011 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Качур О.М., укладеного між ОСОБА_12 та ОСОБА_10 із зазначенням покупцем майнових прав ОСОБА_7; переведення на ОСОБА_7 прав та обов'язків первинного покупця на Квартиру-3; визнання за ОСОБА_7 права власності на Квартиру-3, за договором купівлі-продажу від 11 жовтня 2011 року, та залишити в силі у цій частині рішення Приморського районного суду м. Одеси від 14 липня 2014 року.