головуючого Дьоміної О.О., суддів: Дем'яносова М.В., Коротуна В.М., Маляренка А.В., Ступак О.В., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк" до ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на заочне рішення Міловського районного суду Луганської області від 12 червня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 28 квітня 2015 року,

У квітні 2014 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулось до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Заочним рішенням Міловського районного суду Луганської області від 12 червня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 28 квітня 2015 року, позов ПАТ КБ "ПриватБанк" задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_6 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором у розмірі 11 278 грн 65 коп.

Вирішено питання про стягнення судових витрат.

У касаційній скарзі ОСОБА_6 просить суд касаційної інстанції скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ПАТ КБ "ПриватБанк" відмовити, мотивуючи свої доводи порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно із ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Задовольняючи позовні вимоги ПАТ КБ "ПриватБанк", суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що у зв'язку із неналежним виконанням відповідачем умов кредитного договору виникла заборгованість, яка підлягає стягненню на користь банку. Крім того, суди дійшли висновку, що позивачем не було пропущено строк позовної давності, оскільки ОСОБА_6 здійснив у грудні 2012 року платіж на погашення кредитної заборгованості, що відповідно до вимог ст. 264 ЦК України свідчить про переривання строку позовної давності.

Проте зазначені висновки судів не відповідають вимогам матеріального та процесуального закону з наступних підстав.

Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України).

Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина перша статті 626 ЦК України).

Судами встановлено, що 20 лютого 2007 року ОСОБА_6 отримав у ПАТ КБ "ПриватБанк" кредит у розмірі 5 000 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку із сплатою 36 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом та з кінцевим терміном повернення кредиту, що відповідає строку дії кредитної картки (а. с. 9).

29 січня 2009 року Міловським районним судом Луганської області видано позивачу судовий наказ про стягнення з ОСОБА_6 заборгованість за кредитним договором у розмірі 7 661 грн 24 коп.

Із розрахунку заборгованість за кредитними договором вбачається, що станом на 28 лютого 2014 року заборгованість відповідача перед банком, із урахуванням судового наказу Міловського районного суду Луганської області від 29 січня 2009 року, становить 11 278 грн 65 коп (а. с. 5-8).

У травні 2014 року відповідач звернувся до суду із заявою про застосування наслідків спливу позовної давності (а. с. 35).

Також судами встановлено, що 11 грудня 2012 року здійснено зарахування у розмірі 82 грн 5 коп. на погашення заборгованості за кредитом (а. с. 63-66).

Судовий наказ відповідно до ч. 1 ст. 95 ЦПК України є особливою формою судового рішення про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить право такої вимоги.

Суди правильно виходили із того, що судовим наказом від 29 січня 2009 року перервано строк позовної давності за вимогам зі стягнення кредитної заборгованості.

Крім того, суди вважали, що строк позовної давності було перервано 11 грудня 2012 року з підстав, передбачених частиною 1 статті 264 ЦК України.

Згідно зі ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

У ч. 2 ст. 264 ЦК України визначено, що позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.

Переривання перебігу позовної давності може мати місце лише в межах строку давності, а не після його спливу.

Відповідно до ч. 3 ст. 264 ЦК України після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

Вирішуючи спір, суди зазначені положення норм матеріального закону не врахували, не звернули уваги, що платіж від 11 грудня 2012 року здійснено поза межами строку позовної даності, початок якого обраховується з моменту звернення до суду із заявою про видачу судового наказу, а тому дійшли помилкового висновку про переривання строку позовної давності у зв'язку із вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу.

Пунктом 9.12 Умов та правил надання банківських послуг передбачено, що договір діє протягом 12 місяців з моменту його підписання. Якщо протягом цього строку жодна із сторін не проінформує іншу сторону про припинення дії договору, він автоматично продовжується на такий самий строк

Із заяви клієнта (позичальника) вбачається, що строк дії кредитного ліміту відповідає строку дії картки.

Відповідно до пункту 3.1.1. Правил користування платіжною картою строк дії карти зазначено на лицевій стороні карти (місяць і рік). Карта дійсна до останнього календарного дня вказаного місяця.

Відповідно до пункту 3.1 Умов і правил надання банківських послуг для надання послуг Банк відкриває клієнту Картрахунки, видає клієнту Картки. Їх вид і строк дії визначений у заяві та в Пам'ятці клієнта. Датою укладення договору є дата відкриття рахунку, указаного в розділі "Відмітки банку" заяви.

Зазначені положення Умов і правил надання банківських послуг свідчать про те, що строк дії договору визначається не тільки цими правилами, а й положеннями, вказаними у Пам'ятці клієнта.

Разом із тим пам'ятка клієнта, яка є складовою частиною кредитного договору судами не була досліджена.

З огляду на зазначене, суди мали враховувати не тільки положення пункту 9.12 Умов і правил надання банківських послуг про автоматичне продовження дії договору в разі неподання заяви про припинення, а й строки, встановлені в пам'ятці клієнта, яка судами не була досліджена та не була долучена до матеріалів справи. Також судами не було з'ясовано строк дії кредитної картки від 20 лютого 2007 року, чи видавалась відповідачу нова кредитна картка та, відповідно, строк дії кредитного ліміту.

Отже, порушення судами при розгляді справи норм процесуального права (ст. ст. 10, 60, 179 ЦПК України) унеможливили встановлення фактичних обставин справи, судові рішення першої та апеляційної інстанції не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України

щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.

Заочне рішення Міловського районного суду Луганської області від 12 червня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 28 квітня 2015 року скасувати.