розглянувши в судовому засіданні справу за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про відшкодування збитків (упущеної вигоди) за касаційною скаргою фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 23 лютого 2015 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 14 липня 2015 року,

У листопаді 2014 року фізична особа-підприємець ОСОБА_3 (далі - ФОП ОСОБА_3.) звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 27 жовтня 2014 року між ним та ОСОБА_4 було укладено договір про надання юридичних послуг, зокрема щодо призначення останньому пенсії. Посилаючись на те, що він відмовився оплачувати надані йому послуги, позивач просив стягнути з відповідача 5 тис. грн.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 23 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 14 липня 2015 року, у задоволенні позову ФОП ОСОБА_3 відмовлено.

У касаційній скарзі ФОП ОСОБА_3 просить скасувати судові рішення, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, й ухвалити нове рішення про задоволення його позову.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із недоведеності позивачем факту протиправної поведінки відповідача, яка спричинила йому збитки у вигляді упущеної вигоди.

Апеляційний суд погодився із висновками районного суду, пославшись при цьому також на те, що позивач не посилався на порушення ст. 903 ЦК України, а пред'явив позов на підставі загальних норм зобов'язального права, що унеможливлює задоволення позову.

Проте з таким висновком апеляційного суду погодитись не можна.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Таким вимогам закону судове рішення апеляційної інстанції не відповідає.

Судами встановлено, що 27 жовтня 2014 року між ФОП ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було укладено договір про надання юридичних послуг, зокрема щодо призначення йому пенсії, на виконання якого останній видав йому довіреність.

Пред'являючи позов, ФОП ОСОБА_3 посилався на те, що ОСОБА_4 відмовився оплачувати надані йому послуги згідно умов договору.

За загальним правилом зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору, вимог ЦК України (435-15) , інших актів цивільного законодавства (ст. 526 ЦК України).

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 614 ЦК України особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання.

Аналіз положень ст. 614 ЦК України дає підстави для висновку про те, що, установлюючи презумпцію вини особи, яка порушила зобов'язання, ЦК України (435-15) покладає на неї обов'язок довести відсутність своєї вини.

Боржник звільняється від відповідальності лише у тому випадку, коли доведе відсутність своєї вини у порушенні зобов'язання.

Указаний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 14 листопада 2012 року № 6-122цс12 і відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковим для всіх судів України.

Апеляційний суд дійшов передчасного висновку про те, що підставою для відмови в позові може бути відсутність посилання позивача на ст. 903 ЦК України.

При цьому зазначена норма права регулює правовідносини щодо договору послуг, тобто зобов'язальні правовідносини, як загальні положення, а позивач посилався і обґрунтовував позов невиконанням договору надання послуг.

Згідно з вимогами процесуального законодавства України позивач зазначив фактичні обставини та правовідносини, які виникли між сторонами, а безпосереднє застосування норми права є компетенцією і повноваженням суду. Тобто фактично суд спір не вирішив.

Отже, суд апеляційної інстанції у порушення ст. ст. 212- 214, 303, 315 ЦПК України не встановив фактичних обставин, від яких залежить правильне вирішення справи, та норми права, які регулюють ці правовідносини, не перевірив доводів та наданих сторонами доказів, не перевірив правильності й справедливості рішення суду першої інстанції та фактично ухилився від вирішення спору по суті.

Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судом апеляційної інстанції не встановлені, ухвала апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для її скасування з передачею справи на новий апеляційний розгляд.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 задовольнити частково.

Ухвалу апеляційного суду м. Києва від 14 липня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.