розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визначення 1/2 частини квартири спадковим майном, скасування свідоцтва про право на спадщину за заповітом на 1/3 частину квартири, визнання права власності на 1/2 частину квартири та визнання права власності на 1/2 частину квартири в порядку спадкування за законом, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Комсомольського міського суду Полтавської області від 12 грудня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 13 травня 2015 року,

У червні 2014 року ОСОБА_3 звернулась до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що її батьки ОСОБА_7 та ОСОБА_8, перебуваючи в зареєстрованому шлюбі, придбали квартиру АДРЕСА_1.

ІНФОРМАЦІЯ_2 року померла мати позивача, яка проживала разом з останньою в АДРЕСА_4 Вінницької області, після смерті якої відкрилась спадщина на 1/2 частку вказаної квартири № 87 в м. Комсомольську.

Позивач вважала, що спадкоємцями за законом першої черги після смерті матері є вона - дочка померлої, чоловік померлої - ОСОБА_7, син померлої - ОСОБА_9, однак вона є єдиною спадкоємицею за законом, тому що прийняла спадщину після смерті матері ОСОБА_8, а інші спадкоємці спадщину не прийняли.

ІНФОРМАЦІЯ_3 року помер батько позивача - ОСОБА_7

6 березня 2013 року позивач подала заяву до Гайсинської державної нотаріальної контори про прийняття спадщини - 1/2 частки квартири після смерті її матері, однак Постановою Гайсинської державної нотаріальної контори їй було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину, у зв'язку з відсутністю оригіналу правовстановлюючого документа на квартиру та тому що матері за життя 1/2 частки квартири не виділялась.

Посилаючись на наведене, позивач просила суд визнати 1/2 частку житлової квартири АДРЕСА_2, спадковим майном, що залишилось після смерті ОСОБА_8 та визнати за позивачем право власності на 1/2 частку вказаної квартири в порядку спадкування за законом; скасувати свідоцтво, видане на ім'я ОСОБА_4, про право на спадщину за заповітом

ВТЕ № 621015 після померлого ОСОБА_7 на 1/3 частку житлової квартири № 87 за вказаною адресою.

Рішенням Комсомольського міського суду Полтавської області від 12 грудня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Полтавської області від 13 травня 2015 року, в позові ОСОБА_3 відмовлено.

Додатковим рішенням Комсомольського міського суду Полтавської області від 13 березня 2015 року заяву ОСОБА_4 задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь держави судовий збір у розмірі 365,40 грн.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити її позовні вимоги, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Згідно із ч. 3 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підстави своїх вимог або заперечень, надавши докази відповідно до вимог ст. ст. 57- 60 ЦПК України.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що чинним законодавством України не передбачено такого способу захисту цивільних прав та інтересів як визнання майна померлої особи спадковим майном.

Суди також посилались на те, що померла матір позивача - ОСОБА_8 не набула права власності на спірне майно, а саме на квартиру № 87 за вказаною адресою, оскільки за життя вона не визнавала його за собою та не реєструвала, тому позовні вимоги ОСОБА_3 не підлягають задоволенню, як і вимоги про визнання за позивачем права власності на 1/2 частку спірної квартири після смерті її матері в порядку спадкування за законом, оскільки частка спадкодавця - ОСОБА_8 в спадковому майні не визначена.

Однак висновки судів не відповідають вимогам матеріального та процесуального закону, з наступних підстав.

Із матеріалів справи вбачається, що позивач є рідною дочкою ОСОБА_7 та ОСОБА_8, які перебували в зареєстрованому шлюбі з 28 червня 1996 року.

Згідно договору купівлі-продажу серії ААА № 528625 від 31 жовтня 1996 року батько - ОСОБА_7, перебуваючи у шлюбі з матір'ю ОСОБА_8, придбав квартиру АДРЕСА_2, який посвідчений державним нотаріусом Комсомольської державної нотаріальної контори Пащенко Т.Б. в реєстрі за № 2-2665.

Відповідно до ст. 22 КпШС майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Дійшовши висновку про те, що ОСОБА_8 не є власником 1/2 частини спірної квартири, суди помилково не застосували до спірних правовідносин вищезазначене положення вказаної норми сімейного закону, а також не врахували, що відсутність реєстрації вказаної частини не могло позбавити права власності ОСОБА_8 на неї.

Крім того, висновки судів про те, що ОСОБА_7 є одноособовим власником квартири АДРЕСА_3 в м. Комсомольську, Полтавської області, є помилковими.

Матір позивача померла ІНФОРМАЦІЯ_2 року в м. Гайсин Вінницької області, згідно копії свідоцтва про її смерть (а.с. 16).

Згідно довідки виконавчого комітету Гайсинської міської ради Вінницької області від 11 червня 2014 року № 1950 (а.с.24) ОСОБА_3 проживає АДРЕСА_4, у м. Гайсин, Вінницької області, а її матір ОСОБА_8, яка померла, з ІНФОРМАЦІЯ_4 року по день смерті була зареєстрована за цією ж адресою.

Судами було встановлено, що спадкоємці за законом після смерті ОСОБА_8 заяви про прийняття спадщини не подавали та заповіт остання не складала.

Згідно з ч. 1 ст. 1221 ЦК України місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкоємця.

Відповідно до ст. 1261 ЦК України у першу чергу право спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Згідно з ч. 1 ст. 1266 ЦК України частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах.

Відповідно до ч. ч. 3, 5 ст. 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого ст. 1270 ЦК України, він не заявив про відмову від неї; незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Відповідно до п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах про спадкування" від 30 травня 2008 року № 7 (v0007700-08) місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця, яке визначається за правилами статті 29, частини другої статті 1221 ЦК.

Якщо спадкодавець мав кілька місць проживання, місцем відкриття спадщини вважається останнє місце реєстрації спадкодавця.

Документом, що підтверджує місце відкриття спадщини, може бути свідоцтво органів РАЦС про смерть, якщо останнє постійне місце проживання і місце смерті спадкодавця збігаються, довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, а також запис у будинковій книзі. Якщо місце проживання померлого невідоме, доказом місця відкриття спадщини буде документ про місцезнаходження належного йому майна (нерухомого, а за його відсутності - рухомого).

Судами встановлено, що ОСОБА_3, на момент смерті матері, проживала АДРЕСА_4, у м. Гайсин, Вінницької області, яка також на день смерті була зареєстрована за цією ж адресою.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_3, суди не звернули увагу на те, що позивач була зареєстрована та проживала разом із спадкодавцем - ОСОБА_8, а тому не врахували вимоги ст. ст. 1221, 1261, 1266, 1268 ЦК України, не звернули уваги на те, що позивач прийняла спадщину після смерті своєї матері.

Крім того, із матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_7 був зареєстрований в спірній квартирі № 87 разом з квартирантом -

ОСОБА_4 (а.с. 98) та заяву про прийняття спадщини після смерті своєї дружини не подавав та до нотаріальної контори не звертався.

Встановивши вказані обставини, суди не дали їм належної оцінки та дійшли передчасного висновку про те, що ОСОБА_7 міг заповідати усю спірну квартиру.

Отже, суди на зазначені положення закону уваги не звернули; з урахуванням обставин справи не встановили дійсного обсягу спадкового майна, не взяли до уваги, що квартира АДРЕСА_3 в м. Комсомольську, Полтавської області була об'єктом спільного сумісного майна подружжя, й не визначились з колом спадкоємців, які мають право на спадщину після смерті ОСОБА_8, відповідно, в якому розмірі; не врахували, що позивач, постійно проживала зі спадкодавцем на час смерті матері та не перевірили чи мав право ОСОБА_7 одноособово розпоряджатись та складати заповіт на всю квартиру № 87 за вказаною адресою.

Крім того, відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, помилково посилався на те, що за життя ОСОБА_8 не набула та не зареєструвала права власності на спірну квартиру, оскільки майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю та кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Враховуючи викладене, суд першої та апеляційної інстанцій, на порушення вимог частини 4 статті 10, частини 1 статті 31, частини 1 статті 137 ЦПК України не сприяли всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, чим допустили порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Судові рішення не можуть залишатися в силі, оскільки ухвалені з порушенням норм матеріального права та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а тому згідно з частиною 2 статті 338 ЦПК України підлягають скасування з направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Комсомольського міського суду Полтавської області від 12 грудня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 13 травня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до Комсомольського міського суду Полтавської області.