розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про визнання договору купівлі-продажу квартири фіктивним за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення апеляційного суду м. Києва від 8 квітня 2015 року,

У жовтні 2013 року ОСОБА_2 звернувся до суду з указаним позовом, мотивуючи тим, що за попередньою домовленістю з відповідачем ОСОБА_4, з метою уникнути поділу майна з колишньою дружиною, 30 квітня 2010 року уклали фіктивний договір купівлі-продажу належної йому квартири АДРЕСА_1. Про фіктивність спірного договору купівлі-продажу квартири свідчить вказана у ній вартість 30 000 грн, разом із тим трикімнатна квартира з євроремонтом загальною площею 81,40 кв. м, розташована біля метро Лівобережна у м. Києві у 2010 році коштувала значно вище, а ніж зазначено у договорі. Зазначав, що кошти від продажу квартири відповідач не передавала, всі витрати по оформленню правочину ніс він.

20 травня 2010 року він з ОСОБА_4 уклав договір оренди вказаної квартири, із щомісячною оплатою у розмірі 5 000 грн, які не сплачував.

Посилаючись на те, що після укладення договору сторони ніяких дій щодо його виконання не вчинили і продавець ОСОБА_2 надалі залишається проживати в квартирі, а також на те, що фактично сторони договору не мали наміру створити юридичні наслідки, які ним обумовлені, а оформили договір лише для виду, з тим, щоб не допустити її поділу з колишньою дружиною ОСОБА_5, просив визнати договір недійсним з підстав його фіктивності.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 12 грудня 2014 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду м. Києва від 8 квітня 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено.

Визнано договір купівлі-продажу квартири від 30 квітня 2010 року АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_2, від імені якого діяв представник ОСОБА_6, та ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевченком О.Г., зареєстрований у реєстрі за № 1023, фіктивним.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить рішення апеляційного суду скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи скарг та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення задоволення позову, апеляційний суд виходив із того, що спірний договір є фіктивний, оскільки вказаний договір купівлі-продажу та подальший договір оренди було укладено сторонами у справі саме для виведення спірної квартири з обсягу майна, яке підлягало поділу між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 після розірвання шлюбу та для подальшого використання спірної квартири для побачень позивача з неповнолітньою дитиною. Зазначав, що після його укладання та реєстрації права власності вказаної квартири за ОСОБА_4, ОСОБА_2 продовжував проживати в даній квартирі та сплачував комунальні послуги. Відповідач в свою чергу після укладання договору купівлі-продажу та договору оренди спірною квартирою не цікавилася.

Проте з таким висновком погодитися не можна, виходячи з наступного.

Установлено, що згідно договору купівлі-продажу квартири від 30 квітня 2010 року ОСОБА_2, від імені якого діяв представник ОСОБА_6, відчужив квартиру АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_4 Даний договір посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевченком О.Г., зареєстрований у реєстрі за № 1023

Таким чином, на підставі укладеного договору купівлі-продажу в ОСОБА_4 виникло право власності на набуту квартиру.

Згідно зі ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.

Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.

До такого правового висновку прийшов Верховний Суд України в постанові № 6-197цс14 від 21 січня 2015 року, яка в силу ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України.

Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

З обставин справи, встановлених судом, вбачається, що 20 травня 2010 року ОСОБА_2 та ОСОБА_4 уклали договір оренди спірної квартири, відповідно до якого орендодатель власник квартири ОСОБА_4 передає, а орендатор позивач приймає квартиру в користування строком на 3 роки з оплатою 5 000 грн щомісячно, що свідчить про реальність настання правових наслідків правочину та визнання сторонами договору дійсним.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що матеріалами справи доведено факт вчинення сторонами дій по виконанню умов оспорюваного договору та наявність фактичних результатів цих дій. Враховано те, що сторони обговорили істотні умови, під час укладення договору підтвердили факт повного розрахунку за продаж квартири, здійснено нотаріальне посвідчення договору та державна реєстрація т. 1 а. с. 169).

У зв'язку з наведеним, суд першої інстанції дійшов до правильного правового висновку про відсутність підстав щодо застосування до оспорюваного договору положень ст. 234 ЦК України.

Суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, оцінив докази, подані сторонами (ст. 212 ЦПК України) дійшов правильного висновку про те, що на підставі укладеного договору купівлі-продажу в ОСОБА_4 виникло право власності на набуту нею квартиру, а тому відсутні правові підстави для визнання угоди фіктивною.

Оскільки під час дослідження доказів та встановлення фактів у справі судом першої інстанції не були порушені норми процесуального права, а тому рішення суду відповідає вимогам матеріального права.

Проте всупереч вимогам статей 303, 316 ЦПК України, апеляційний суд переоцінив наявні в справі докази, не витребував нових, не навів належних доказів на спростування висновків суду першої інстанції та скасував законне рішення суду першої інстанції.

Установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, ухвалене згідно із законом, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції відповідно до ч. 1 ст. 339 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 336, 339 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ