Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Дьоміної О.О.,

суддів: Коротуна В.М., Маляренка А.В.,

Попович О.В., Ступак О.В.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, відділу державної виконавчої служби Дніпровського районного управління юстиції у м. Києві, третя особа - ОСОБА_5, про визнання права власності та звільнення майна з-під арешту, за касаційною скаргою ОСОБА_3, від імені якої діє представник ОСОБА_6, на рішення апеляційного суду м. Києва від 16 грудня 2014 року,

У червні 2014 року ОСОБА_3 звернулася до суду з указаним позовом, у якому просила визнати за нею право власності на квартиру АДРЕСА_1, починаючи з моменту укладення договору купівлі-продажу від 28 жовтня 2011 року; зняти арешт із вказаної квартири, який накладено відповідно до постанови державного виконавця відділу державної виконавчої служби Дніпровського районного управління юстиції у м. Києві (далі - ВДВС Дніпровського РУЮ у м. Києві) Макаренко С.М. від 07 березня 2013 року.

Свої вимоги ОСОБА_3 обґрунтовувала тим, що за договором купівлі-продажу від 28 жовтня 2011 року, укладеним із ОСОБА_4, вона набула у власність квартиру АДРЕСА_1. Після укладення вказаного договору купівлі-продажу вона з метою реєстрації права власності на об'єкт нерухомого майна звернулася до Комунального підприємства "Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна" (далі - КП "КМБТІ"), однак у здійсненні державної реєстрації права власності їй було відмовлено з тих підстав, що вона звернулася після державної реєстрації обтяжень на вказану квартиру. Також їй було повідомлено, що підставою обтяження вказаного нерухомого майна є постанова слідчого Печерського районного управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у м. Києві (далі - Печерського РУ ГУМВС у м. Києві) Маценка О.О. про заборону відчуження майна від 01 листопада 2011 року, а в подальшому також постанова державного виконавця відділу державної виконавчої служби Дніпровського районного управління юстиції у м. Києві (далі - ВДВС Дніпровського РУЮ у м. Києві) Макаренко С.М. про накладення арешту на спірну квартиру від 07 березня 2013 року. Однак на час укладення договору купівлі-продажу квартири вона під забороною відчуження чи арештом не перебувала, а зазначену постанову слідчого від 01 листопада 2011 року було скасовано і закрито кримінальну справу. Після подальших намагань зареєструвати право власності на квартиру нею було з'ясовано, що постановою державного виконавця ВДВС Дніпровського РУЮ у м. Києві Макаренко С.М. від 07 березня 2013 року накладено арешт на спірну квартиру. Неможливість державної реєстрації права власності на квартиру позбавляє позивача можливості розпоряджатися належним їй майном, тому вона вимушена звернутися до суду за захистом свого порушеного права.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 27 серпня 2014 року позов задоволено частково.

Визнано за ОСОБА_3 право власності на однокімнатну квартиру АДРЕСА_1, житловою площею 17,20 кв. м, загальною площею 40,60 кв. м.

Знято арешт із вказаної квартири, накладений постановою старшого державного виконавця ВДВС Дніпровського РУЮ у м. Києві Макаренко С.М. від 07 березня 2013 року (ВП № 36995177).

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Рішенням апеляційного суду м. Києва від 16 грудня 2014 року рішення суду першої інстанції в частині визнання за ОСОБА_3 права власності на зазначену квартиру, а також зняття арешту із вказаної квартири скасовано, у задоволенні зазначених позовних вимог відмовлено.

В іншій частині рішення залишено без змін.

У касаційній скарзі позивач просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції, залишити в силі рішення суду першої інстанції, обґрунтовуючи свою вимогу порушенням судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на наступне.

З урахуванням вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Рішення суду першої інстанції відповідає наведеним нормам процесуального права, є законним та обґрунтованим.

Статтею 55 Конституції України установлено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Отже, зазначена норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес.

Порушення права пов'язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, зумовлена поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Відповідно до ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (ст. 4 ЦПК України).

Разом з тим відповідно до ст. 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним (ч. 4 ст. 41 Конституції України).

Відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Згідно зі ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Частиною 1 ст. 321 ЦК України установлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Статтею 328 ЦК України установлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема з правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно зі ст. 657 ЦК України договір купівлі-продажу квартири укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

Відповідно до положень ч. ч. 3, 4 ст. 334 ЦК України, якщо договір про відчуження майна підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту державної реєстрації.

Разом із тим відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 346 ЦК України право власності припиняється у разі відчуження власником свого майна.

Відповідно до ст. 392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту (ч. 1 ст. 60 Закону України "Про виконавче провадження").

Судом встановлено, що 28 жовтня 2011 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, від імені якого діяв представник ОСОБА_9, було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_10 та зареєстрований в реєстрі за № 1226.

На виконання умов зазначеного договору ОСОБА_3 здійснила оплату вартості придбаного нерухомого майна, що підтверджується п. 5 договору купівлі-продажу та нотаріально посвідченою заявою ОСОБА_9 як представника ОСОБА_4 про отримання відповідно до п. 5 цього договору решти суми (а. с. 7), згідно зі змістом якої ОСОБА_3 повністю виконала свої зобов'язання за договором, претензій матеріального характеру у продавця немає, таким чином вказаний договір купівлі-продажу квартири виконаний.

На час укладання 28 жовтня 2011 року зазначеного договору купівлі-продажу спірна квартира під арештом/забороною не перебувала, що підтверджується витягами з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна від 28 жовтня 2011 року, витягом з Державного реєстру іпотек від 28 жовтня 2011 року, витягом з Державного реєстру обтяжень рухомого майна про податкові застави від 28 жовтня 2011 року.

Після укладення договору купівлі-продажу 03 листопада 2011 року ОСОБА_3 з метою реєстрації права власності звернулася до КП "КМБТІ", однак була позбавлена можливості реалізувати своє право на реєстрацію права власності на квартиру, оскільки постановою слідчого Печерського РУ ГУМВС України у м. Києві Маценка О.О. від 01 листопада 2011 року про заборону відчуження майна накладено арешт на вказану квартиру.

Також судом на підставі наявних у справі доказів встановлено, що постановою слідчого Печерського РУ ГУМВС України у м. Києві Маценка О.О. скасовано попередню постанову про накладення арешту на спірну квартиру, а кримінальну справу № 06-14072, порушену за фактом вчинення злочину, передбаченого ч. 3 ст. 190 КК України, закрито (а. с. 16-17).

Згідно з постановою про відкриття виконавчого провадження від 07 березня 2013 року та постановою про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження стягувачем за виконавчим документом є ОСОБА_5, а боржником - ОСОБА_4, виконавчий лист видано 28 лютого 2013 року.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно виходив з того, що в силу положень ст. 346 ЦК України право власності ОСОБА_4 на квартиру припинилося з моменту її відчуження й станом на час накладення на неї арешту державним виконавцем та слідчим Карпенко Є.М. власником цієї квартири вже не був.

За таких обставин правильним є висновок суду першої інстанції про задоволення позовних вимог ОСОБА_3 про визнання права власності на квартиру та зняття з неї арешту, враховуючи, що її право власності не визнано та його реалізація належним чином не забезпечена.

Суд касаційної інстанції погоджується з таким висновком суду першої інстанції, оскільки він є законним та обґрунтованим, ґрунтується на нормах матеріального права та наявних у справі доказах.

Безпідставно скасовуючи законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції, апеляційний суд припустився помилки в застосуванні матеріального та процесуального закону, що призвело до неправильного вирішення спору, всупереч вимогам ст. ст. 303, 304, 316 ЦПК України належним чином не з'ясував характеру і суті заявлених позивачем вимог, норм права, якими вони регулюються, не надав належної правової оцінки зібраним у справі доказам.

Зокрема, помилковим і таким, що суперечить вищенаведеним нормам матеріального права, є висновок апеляційного суду про неоспорювання відповідачами права власності позивача на квартиру і відсутність у зв'язку з цим підстави для визнання за позивачем права власності на квартиру в судовому порядку.

Щодо позовних вимог про звільнення майна з-під арешту, то апеляційний суд всупереч наведеним вище нормам матеріального права помилково виходив з того, що таке право не підлягає захисту у спосіб, установлений п. 1 ст. 2, ст. 16 ЦК України, а також ст. 60 Закону України "Про виконавче провадження".

Ураховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням рішення суду першої інстанції в силі з підстав, передбачених ст. 339 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 336, 339, 344, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3, від імені якої діє представник ОСОБА_6, задовольнити.

Рішення апеляційного суду м. Києва від 16 грудня 2014 року скасувати, рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 27 серпня 2014 року залишити в силі.

Ухвала оскарженню не підлягає.