розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, треті особи: Андріївська сільська рада Широківського району Дніпропетровської області, виконавчий комітет Андріївської сільської ради Широківського району Дніпропетровської області, про поділ спільного майна подружжя, визнання права власності, виділення частки майна в натурі, визначення порядку користування земельною ділянкою;

за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про визнання права власності за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 грудня 2014 року,

У липні 2010 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що з 12 вересня 1987 року по 18 січня 2008 року перебував із ОСОБА_4 у зареєстрованому шлюбі, за час якого вони побудували житловий будинок АДРЕСА_1. Після розірвання шлюбу вони у них виник спір щодо указаного майна. Позивач просив суд визнати житловий будинок спільною сумісною власністю, поділити його в натурі та визначити порядок користування земельною ділянкою, на якій він розташований.

У січні 2011 року ОСОБА_4 звернулася до суду із зустрічним позовом, посилаючись на те, що будівельні матеріали для будівництва спірного житлового будинку були придбані за її особисті кошти, а ОСОБА_3 приймав участь у будівництві в якості підрядника. Оскільки будівництво житлового будинку було завершено до укладення їхнього шлюбу, ОСОБА_4 просила суд визнати зазначений житловий будинок її особистою приватною власністю.

Рішенням Інгулецького районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 18 березня 2013 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_4 задоволено. Визнано, що домоволодіння, розташоване за адресою: АДРЕСА_1, є особистою приватною власністю ОСОБА_4

Справа в апеляційному порядку переглядалась неодноразово.

Останнім рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 грудня 2014 року рішення Інгулецького районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 18 березня 2013 року скасовано та ухвалено нове рішення. Позов ОСОБА_4 задоволено частково. Визнано, що 1/2 частина домоволодіння з господарськими спорудами, розташованими по АДРЕСА_1 є особистою приватною власністю ОСОБА_4 У решті позовних вимог ОСОБА_4 відмовлено. Позов ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано, що 1/2 частина домоволодіння з господарськими спорудами, розташованими по АДРЕСА_1, є спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_4 Розділено спільне сумісне майно ОСОБА_3 та ОСОБА_4 Визнано, що частки у спільному сумісному майні є рівними, по 1/4 частині за кожним. Визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/4 частину домоволодіння з господарськими спорудами, розташованими по АДРЕСА_1. Визнано за ОСОБА_4 право власності на 3/4 частини домоволодіння з господарськими спорудами, розташованими по АДРЕСА_1. В іншій частині позовних вимог ОСОБА_3 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення його позову.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_3 та задовольняючи зустрічний позов ОСОБА_4, суд першої інстанції виходив із того, що будівельні матеріали були придбані до укладення сторонами шлюбу, а тому зведений із цих матеріалів житловий будинок є особистою власністю ОСОБА_4

Скасовуючи рішення районного суду та частково задовольняючи позови ОСОБА_3 та ОСОБА_4, апеляційний суд виходив із того, що 1/2 частина указаного житлового будинку з надвірними будівлями є особистою приватною власністю ОСОБА_4, яка була набута нею до укладення сторонами шлюбу, інша 1/2 його частина - є спільною сумісною власністю подружжя, яка підлягає поділу між сторонами у рівних частках, тобто по 1/4 частині. При цьому зазначив, що вимоги про поділ будинку в натурі не можуть бути задоволенні, оскільки ОСОБА_3 не надано належних та допустимих доказів щодо технічної можливості такого поділу відповідно до визначених часток й не можуть бути задоволені вимоги в частині визначення порядку користування земельною ділянкою, оскільки запропоновані експертом варіанти будуть істотно порушувати право ОСОБА_4

Проте повністю погодитись із такими висновками апеляційного суду не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Зазначеним вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Судами встановлено, що 12 вересня 1987 року по 18 січня 2008 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 перебували у зареєстрованому шлюбі.

Рішенням виконавчого комітету Широківської районної ради народних депутатів Дніпропетровської області від 5 квітня 1988 року за ОСОБА_4 визнано право власності на житловий будинок АДРЕСА_1. Технічний паспорт на цей будинок їй було видано 27 листопада 1990 року, а свідоцтво про право приватної власності на будівництво ОСОБА_4 видано 27 жовтня 1998 року.

Відповідно до ч. 1 ст. 22 КпШС України, чинного на час набуття майна, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Аналогічні положення містяться й у ч. 1 ст. 60 СК України.

Згідно з ч. 1 ст. 70 СК України, у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Отже, у сімейному законодавстві діє презумпція спільності майна подружжя, при цьому частини чоловіка та дружини є рівними. Спростувати цю презумпцію може сторона, яка надає докази протилежного, що мають відповідати вимогам належності та допустимості (ст. ст. 58, 59 ЦПК України) і це є її процесуальним обов'язком (ст. ст. 10, 60 ЦПК України). При цьому судове рішення не може ґрунтуватись на припущеннях (ч. 4 ст. 60 ЦПК України).

Відповідно до ст. ст. 364, 367 ЦК України кожен із співвласників має право на виділ його частки майна, що є у спільній частковій власності в натурі або його поділ з дотриманням вимог ст. 183 ЦК України.

За відсутності згоди співвласників про поділ спільного майна це питання вирішується судом.

Під час вирішення зазначених спорів апеляційний суд не врахував роз'яснення, викладені в постанові Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 року № 7 (v0007700-91) "Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності на житловий будинок".

У пп. 9, 12 зазначеної постанови Верховний Суд України роз'яснив судам, що право власності на жилий будинок виникає лише з моменту прийняття його в експлуатацію та державної реєстрації.

При розгляді спорів між учасниками спільної часткової власності на жилий будинок про зміну часток суди повинні враховувати, що такі вимоги можуть бути задоволені, якщо учасник спільної власності збільшить в ньому за свій рахунок корисну площу будинку (жилих і підсобних його приміщень) шляхом прибудови, надбудови або перебудови, проведеної з дозволу виконкому місцевої Ради і за згодою решти учасників спільної власності.

Спорудження господарських будівель (сараїв, гаражів тощо) не є підставою для збільшення встановленого раніше розміру частки в праві власності на будинок.

Згідно зі ст. 119 ЦК України вимоги про зміну розміру часток можуть бути пред'явлені як учасниками спільної власності, частка яких збільшилась, так і тими з них, частка яких зменшилась внаслідок проведеної іншими співвласниками прибудови, надбудови чи перебудови, а також у зв'язку зі зносом частини будинку, що входила до їх частки.

Судом установлено, що право власності на спірний будинок визнано 5 квітня 1988 року, тобто за час шлюбу сторін.

Обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги, ОСОБА_3 посилався на те, що новий житловий будинок, починаючи з фундаменту та гараж сторонами побудований за час шлюбу, за їх спільні кошти й вважав, що при поділі житлового будинку їх частки мають бути рівними. При цьому зазначав, що за час шлюбу ними за спільні кошти проводились ремонт надвірних будівель, які належали до шлюбу ОСОБА_4, вартість яких істотно збільшилась за рахунок їх спільних коштів та спільної праці.

У порушення вимог ст. ст. 212- 214, 316 ЦПК України апеляційний суд на зазначені положення закону уваги не звернув; доводів сторін як на підтвердження, так і на заперечення позову належним чином не перевірив; не навів мотивів відхилення доводів ОСОБА_3, а висновки суду щодо визначення розміру часток сторін у праві власності на спірне майно та неможливості його реального поділу ґрунтуються на припущеннях, що заборонено ч. 4 ст. 60 ЦПК України.

Про вказані порушення закону зазначив Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ у своєму судовому рішенні від 4 червня 2014 року при скасуванні попереднього судового рішення апеляційного суду, однак апеляційний суд всупереч вимогам ч. 4 ст. 338 ЦПК України вказівки суду касаційної інстанції, які є обов'язковими, не виконав.

Не може залишатись без змін рішення апеляційного суду в частині визначення порядку користування земельною ділянкою, оскільки ці вимоги є взаємопов'язаними з вимогами про визначення розміру часток сторін у праві власності на житловий будинок, тому його висновки про неможливість визначення такого порядку є передчасними.

Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, апеляційним судом не встановлені, рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування із передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.