розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до ОСОБА_5, третя особа ОСОБА_6, про вселення; за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання житлового будинку спільною сумісною власністю, про зміну часток у праві власності та вселення за касаційною скаргою ОСОБА_6, поданою представником - ОСОБА_7, на рішення апеляційного суду м. Києва від 28 жовтня 2014 року,

У вересні 2013 року ОСОБА_3, ОСОБА_4 звернулися до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 24 лютого 2009 року, що набрало законної сили, за ними визнано право власності в порядку спадкування після смерті ОСОБА_8 по 1/3 частині житлового будинку АДРЕСА_1. Власником іншої 1/3 частини цього будинку є ОСОБА_5 Посилаючись на те, що вона чинить їм перешкоди у користуванні зазначеним житловим будинком, позивачі просили усунути їм такі перешкоди шляхом вселення їх до житлового будинку.

У листопаді 2013 року до суду із позовом звернулася ОСОБА_6, посилаючись на те, що з 20 вересня 1975 року по 14 січня 1982 року перебувала у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_8, від якого мають доньку - ОСОБА_5 За час шлюбу вони капітально перебудували житловий будинок АДРЕСА_1, який належав йому на праві особистої приватної власності. Посилаючись на те, що у результаті перебудови зазначеного будинку, яку вони робили спільними зусиллями та за спільні кошти, його вартість значно зросла, позивачка просила визнати цей будинок спільною сумісною власністю подружжя, визнати за нею право власності на 1/2 частину зазначеного житлового будинку, а за відповідачами по 1/6 частині цього будинку, а також вселити її до вказаного житлового будинку.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 14 липня 2014 року позов ОСОБА_3, ОСОБА_4 задоволено. Вселено ОСОБА_3 та ОСОБА_4 до будинку АДРЕСА_1. Позов ОСОБА_6 задоволено. Визнано за ОСОБА_6 право власності на Ѕ частину зазначеного будинку. У зв'язку зі зменшенням спадкової маси у будинку, визнано, що частки у будинку становлять: ОСОБА_6 - Ѕ частина будинку; ОСОБА_3 - 1/6 частина будинку; ОСОБА_4 - 1/6 частина будинку; прийнята частина спадщини ОСОБА_5 - 1/6 частина будинку.

Рішенням апеляційного суду м. Києва від 28 жовтня 2014 року рішення районного суду в частині позовних вимог ОСОБА_6 про визнання житлового будинку спільною сумісною власністю, зміну часток у праві власності та вселення скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_6 відмовлено. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_6- ОСОБА_7 - просить скасувати рішення апеляційного суду, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, й залишити рішення суду першої інстанції в силі.

Судові рішення в частині позовних вимог ОСОБА_3, ОСОБА_4 не оскаржені, тому в касаційному порядку не переглядаються (ст. 335 ЦПК України).

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Задовольняючи позов ОСОБА_6, суд першої інстанції виходив із того, що у результаті капітального ремонту спірного житлового будинку, який було проведено за час її шлюбу зі спадкодавцем ОСОБА_8, його вартість значно зросла, що відповідно до ст. 17 Закону України "Про власність" є підставою для визнання цього будинку спільною сумісною власністю подружжя та для перерозподілу часток сторін у праві спільної сумісної власності.

Скасовуючи рішення районного суду та відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_6, апеляційний суд виходив із того, що спірний житловий будинок до 1991 року належав діду ОСОБА_8 ОСОБА_9 та перейшов у власність її колишнього чоловіка після розірвання їх шлюбу, тому цей будинок не може бути визнаний спільним сумісним майном подружжя, відтак, вона не набула права спільної сумісної власності на нього.

Проте повністю з такими висновками апеляційного суду погодитись не можна.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Таким вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Судами встановлено, що з 20 вересня 1975 року по 14 січня 1982 року ОСОБА_6 перебувала у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_8, від якого мають доньку ОСОБА_5

У подальшому, 09 квітня 1986 року, ОСОБА_8 одружився із ОСОБА_3, від шлюбу з якою мають сина ОСОБА_4

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_8 помер.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 24 лютого 2009 року, що набрало законної сили, за ОСОБА_3 та ОСОБА_4 визнано право власності в порядку спадкування після смерті ОСОБА_8 по 1/3 частині житлового будинку АДРЕСА_1.

Пред'являючи позов, ОСОБА_6 посилалась на те, що вона та ОСОБА_8 за спільні кошти та спільними зусиллями провели капітальний ремонт зазначеного житлового будинку, у результаті чого його вартість істотно збільшилася.

Відповідно до ст. 17 Закону України "Про власність", який діяв на момент виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.

У п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 "Про судову практику у справах за позовом про захист права приватної власності" (v0020700-95) судам роз'яснено, що відповідно до діючого на той час законодавства спільною сумісною власністю було: майно, нажите подружжям за час шлюбу (ст. 16 Закону України "Про власність", ст. 22 КпШС УРСР); майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї чи майно, що є у власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, якщо письмовою угодою відповідно між членами сім'ї чи членами селянського (фермерського) господарства не передбачено інше або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (п. 1 ст. 17, ст. 18, п. 2 ст. 17 Закону України "Про власність").

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_6 з тих підстав, що ОСОБА_8 набув право власності на спірний житловий будинок вже після розірвання їх шлюбу, що унеможливлює визнання цього будинку спільною сумісною власністю подружжя на підставі ст. 25 КпШС УРСР, апеляційний суд не врахував того, що позивачка пред'являла позов, у тому числі, на підставі ст. 17 Закону України "Про власність" та посилалась на те, що вкладала кошти та трудові зусилля в капітальний ремонт спірного житлового будинку, у результаті чого його вартість істотно збільшилася.

Таким чином, у порушення вимог ст. 11 ЦПК України апеляційний суд не всі вимоги ОСОБА_6 розглянув, переглядаючи рішення суду в апеляційному порядку та ухвалюючи вказане рішення, апеляційний суд у порушення ст. ст. 212- 214, 303, 316 ЦПК України не дав оцінки висновку експертного будівельно-технічного дослідження від 09 грудня 2013 року (а.с. 88-102), яким встановлено залишкову вартість спірного житлового будинку в цінах на 1965 рік у розмірі 1 087 крб., а також висновку експертного будівельно-технічного дослідження від 04 листопада 2013 року (а.с. 103-114), яким встановлено залишкову вартість цього будинку після капітального ремонту в цінах на 16 березня 2001 року у розмірі 17 756 грн.

Крім того, суд апеляційної інстанції не дав належної оцінки свідоцтву про право власності ОСОБА_9 на житловий будинок, виданому 26 жовтня 1998 року на підставі розпорядження Московської районної адміністрації м. Києва, з урахуванням того, що ОСОБА_9 помер у 1972 році.

Апеляційний суд належним чином не перевірив посилання ОСОБА_6 на те, що спірний житловий будинок не був зданий в експлуатацію за життя ОСОБА_9, якому у 1951 році було передано земельну ділянку та надано право на зведення будинку, а, відтак, не встановив, чи мав він право передавати спірний будинок у спадщину сину - ОСОБА_4, який, в свою чергу, залишив його у спадщину своєму сину - ОСОБА_8

Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судом апеляційної інстанції не встановлені, рішення апеляційного суду щодо вимог ОСОБА_6 про визнання житлового будинку спільною сумісною власністю, про зміну часток у праві власності та вселення не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування з передачею справи на новий апеляційний розгляд.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_6, подану представником - ОСОБА_7, задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду м. Києва від 28 жовтня 2014 року в частині вимог ОСОБА_6 про визнання житлового будинку спільною сумісною власністю, про зміну часток у праві власності та вселення скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.