розглянувши в судовому засіданні справу за позовом за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення пені за прострочення сплати аліментів за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 23 жовтня 2014 року та рішення апеляційного суду Рівненської області від 4 грудня 2014 року та касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 23 жовтня 2014 року, рішення апеляційного суду Рівненської області від 4 грудня 2014 року та додаткове рішення апеляційного суду Рівненської області від 8 грудня 2014 року,

У липні 2014 року ОСОБА_3 звернулась до суду з вищевказаним позовом, посилаючись на те, що вона з відповідачем перебувала в зареєстрованому шлюбі. Від шлюбу вони мають неповнолітніх дітей: ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2. Згідно з розрахунком відділу державної виконавчої служби Рівненського міського управління юстиції (далі - ВДВС Рівненського МУЮ) від 10 червня 2014 року ОСОБА_4 станом на 31 травня 2014 року має заборгованість за аліментами в розмірі 25 478 грн 67 коп.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_3, збільшивши позовні вимоги, просила суд стягнути з ОСОБА_4 пеню за прострочення сплати аліментів за період з грудня 2013 року до жовтня 2014 року в розмірі 54 528 грн 445 коп. та судові витрати, у тому числі на правову допомогу в розмірі 3 900 грн.

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 23 жовтня 2014 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 пеню за прострочення сплати аліментів у розмірі 23 500 грн 46 коп. та 243 грн 60 коп. судового збору на користь держави. У решті позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Рівненської області від 4 грудня 2014 року рішення суду першої інстанції в частині стягнення пені змінено, стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 пеню за прострочення сплати аліментів у розмірі 23 060 грн. У решті - рішення суду залишено без змін.

Додатковим рішенням апеляційного суду Рівненської області від 8 грудня 2014 року рішення суду першої інстанції в частині розподілу судових витрат скасовано, стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 230 грн 65 коп. на відшкодування сплаченого нею судового збору.

У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на порушення судами норм матеріального й процесуального права, просить оскаржувані судові рішення в частині стягнення неустойки змінити, стягнувши з відповідача неустойку в розмірі 54 528 грн 45 коп., а в частині відмови в стягненні витрат на правову допомогу скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення, яким стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 витрати на правову допомогу в розмірі 3 900 грн. У решті - судові рішення залишити без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить оскаржувані судові рішення скасувати, посилаючись на порушення судами норм матеріального й процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.

Касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив із того, що вини ОСОБА_4 у несвоєчасній сплаті заборгованості за аліментами, яка утворилась за час розгляду справи про стягнення аліментів, тобто з 3 квітня 2013 року до 19 грудня 2013 року, немає, тому відповідно до ч. 1 ст. 196 СК України з нього підлягає стягненню неустойка (пеня) за прострочення сплати аліментів у розмірі 23 500 грн 46 коп. Стосовно витрат на правову допомогу, то суд вважав їх недоведеними, оскільки згідно зі ст. 56 ЦПК України правову допомогу може надавати особа, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги, однак позивач заяви про визнання представника особою, яка надає правову допомогу, не подавала й судом відповідна ухвала не постановлялась.

Апеляційний суд, змінюючи рішення суду першої інстанції в частині розміру стягнення пені, виходив із того, що сума неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів за квітень 2013 року та за період з грудня 2013 року до вересня 2014 року включно становить 23 060 грн, а наведені сторонами розрахунки заборгованості не відповідають положенням ст. 196 СК України. Також зазначив, що підстав для задоволення вимог ОСОБА_3 про відшкодування витрат на правову допомогу немає у зв'язку з відсутністю документального підтверження фактичного понесення позивачем таких витрат, оскільки наявні у справі документи (ксерокопія квитанції до прибуткового касового ордеру) не підтверджують проведення платежу в розмірі 3 900 грн на рахунок адвоката.

Проте погодитись із такими висновками апеляційного суду не можна, оскільки суд дійшов їх з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Таким вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Судом установлено, що рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 10 жовтня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 19 грудня 2013 року, з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 стягнуто аліменти на утримання дітей: ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, у розмірі 1 тис. грн щомісячно на кожну дитину, починаючи з 3 квітня 2013 року до досягнення кожною дитиною повноліття. 30 грудня 2013 року Рівненським міським судом Рівненської області видано виконавчий лист на виконання рішення від 10 жовтня 2013 року, яке набрало законної сили 19 грудня 2013 року, строк пред'явлення якого до 19 грудня 2014 року. 5 травня 2014 року державним виконавцем ВДВС Рівненського МУЮ винесено постанову про відкриття виконавчого провадження з виконання виконавчого листа № 569/6749/13-ц.

Згідно зі ст. 180 СК України батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

При цьому аліменти відповідач повинен стягувати від дня пред'явлення позову (ч. 1 ст. 191 СК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 196 СК України при виникненні заборгованості з вини особи, яка зобов'язана сплачувати аліменти за рішенням суду, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення.

Оскільки зобов'язання зі сплати аліментів носить періодичний характер і повинно виконуватися щомісяця, суд повинен з'ясувати розмір несплачених аліментів по кожному з цих періодичних платежів, встановити строк, до якого кожне із цих зобов'язань мало бути виконано, та з урахуванням встановленого обчислити розмір пені, виходячи із суми несплачених аліментів за кожен місяць окремо від дня порушення платником аліментів свого обов'язку щодо їх сплати до дня ухвалення судом рішення, підсумувавши розміри нарахованої пені за кожен із прострочених платежів та визначивши її загальну суму.

Таким чином, оскільки аліменти призначаються та виплачуються щомісяця, то неустойка (пеня) від суми несплачених аліментів нараховується не на загальну суму заборгованості, а базою для її нарахування є сума чергового несплаченого місячного платежу. При цьому її нарахування не обмежується тим місяцем, коли мали бути сплачені аліменти, а здійснюються за кожен день прострочення по кожному місячному платежу окремо до повного погашення заборгованості виходячи зі всієї суми.

Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 11 вересня 2013 року № 6-81цс13, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів.

Проте апеляційний суд не звернув уваги на те, що після набрання рішенням суду про стягнення аліментів законної сили, коли відповідачу стало відомо про наявність у нього обов'язку по сплаті аліментів, у тому числі за квітень - листопад 2013 року, ОСОБА_4 зобов'язаний був вжити дії щодо погашення заборгованості за аліментами за вказаний період. Тобто за цей період - це є його заборгованість зі сплати аліментів на утримання його дітей.

Отже, обов'язок утримувати дітей виникає у батьків на підставі факту народження дитини, а не постановлення відповідного судового рішення, яке є лише засобом захисту порушених прав дітей щодо невиконання обов'язку по їх утриманню.

При цьому сам факт звернення до суду з позовом про стягнення аліментів є доказом того, що відповідач ухилявся від виконання свого обов'язку по утриманню дітей, навіть після набрання рішенням суду про стягнення аліментів законної сили, оскільки не погашав заборгованість за період квітень - листопад 2013 року та не сплачував поточні аліменти за період з грудня 2013 року до квітня 2014 року.

Однак апеляційний суд зазначені обставини справи не врахував та виключив з розрахунку пені суму заборгованості, що виникла за період квітень - листопад 2013 року.

Крім того, ч. 3 ст. 197 СК України передбачено, що суд може звільнити платника аліментів від сплати заборгованості, якщо буде встановлено, що вона виникла внаслідок непред'явлення без поважної причини виконавчого листа до виконання особою, на користь якої присуджено аліменти.

Так, рішення суду про стягнення з ОСОБА_4 аліментів на утримання дітей набрало чинності 19 грудня 2013 року, виконавчий лист було видано судом 30 грудня 2013 року, але пред'явлений ОСОБА_3 до виконання він був лише 25 квітня 2014 року.

Таким чином, суд апеляційної інстанції у порушення вимог ст. ст. 212 - 214, 316 ЦПК України на зазначені доводи ОСОБА_4 уваги не звернув, зменшив розмір стягнутої з відповідача пені, не визначившись із сумою неустойки, яка повинна відповідати вимогам ст. 196 СК України.

Також апеляційний суд, зазначивши, що підстав для задоволення вимог ОСОБА_3 про відшкодування витрат на правову допомогу немає, не врахував, що позивач уклала з адвокатом договір про надання правової допомоги, доручивши останньому представляти її інтереси в суді та надавати їй іншу правову допомогу при розгляді даної справи.

Згідно зі ст. ст. 84, 88 ЦПК України та ст. 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" судові витрати на правову допомогу - це фактично понесені стороною і документально підтверджені витрати, пов'язані з наданням цій стороні правової допомоги адвокатом або іншим спеціалістом в галузі права при вирішенні цивільної справи в розумному розмірі з урахуванням витраченого адвокатом часу.

Відповідно до п. 3.1. Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, затвердженого постановою Національного банку України від 15 грудня 2004 року № 637 (z0040-05) , квитанція до касового прибуткового ордеру є належним документальним підтвердженням факту внесення грошових коштів у касу адвоката та сплати суми гонорару.

За таких обставин рішення та додаткове рішення апеляційного суду не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Рівненської області від 4 грудня 2014 року та додаткове рішення апеляційного суду Рівненської області від 8 грудня 2014 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.