розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до товариства з обмеженою відповідальністю "Родеф", публічного акціонерного товариства комерційного банку "Надра" про визнання договору поруки припиненим за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Одеської області від 3 листопада 2014 року,

У травні 2014 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним вище позовом, посилаючись на те, що 20 липня 2007 року між відкритим акціонерним товариством комерційним банком "Надра", тепер - публічне акціонерне товариство комерційним банком "Надра" (далі - ПАТ КБ "Надра"), та товариством з обмеженою відповідальністю "Родеф" (далі - ТОВ "Родеф") укладено кредитний договір, за умовами якого останнє отримало ліміт кредитування в розмірі 5 млн грн на строк до 20 липня 2009 року зі сплатою 17 % річних, якщо строк користування траншем не перевищує 45 днів та 18,9 % річних, якщо строк користування траншем перевищує 110 днів. На забезпечення виконання умов кредитного договору в цей же день банком з ним та ОСОБА_4 укладено договори поруки. З рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 14 травня 2013 року у справі за позовом ПАТ КБ "Надра" до нього й ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором він дізнався про наявність додаткових угод від 9 квітня 2008 року та від 26 червня 2008 року, відповідно до яких було збільшено процентну ставку за користування кредитною лінією до 20,9 % та 23 % відповідно. Зазначав, що збільшення обсягу його відповідальності як поручителя додатковими угодами, про які його банк не повідомив, є підставами для визнання договору поруки припиненим.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_3 просив суд визнати договір поруки від 20 липня 2007 року, укладений між ним та ПАТ КБ "Надра", припиненим.

Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 16 вересня 2014 року позов задоволено. Визнано припиненим з 9 квітня 2008 року договір поруки від 20 липня 2007 року, укладений між ОСОБА_3 та ПАТ КБ "Надра". Вирішено питання судових витрат.

Рішенням апеляційного суду Одеської області від 3 листопада 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить оскаржуване рішення апеляційного суду скасувати, посилаючись на порушення судом норм матеріального й процесуального права, та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив із того, що позивач як фізична особа - поручитель - не знав та не давав згоди на збільшення процентної ставки за кредитним договором від 20 липня 2007 року, укладеним між банком та ТОВ "Родеф".

Апеляційний суд, скасовуючи рішення місцевого суду та відмовляючи в задоволенні позову, виходив із того, що кредитний договір від 27 липня 2007 року та додаткова угода до цього кредитного договору від 9 квітня 2008 року про збільшення процентної ставки підписані однією і тією самою особою - генеральним директором ТОВ "Родеф" ОСОБА_3, що свідчить про його, як одночасно і поручителя - фізичної особи, обізнаність щодо збільшення процентної ставки за кредитним договором.

Проте повністю погодитись із таким висновком апеляційного суду не можна, оскільки суд дійшов його з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Зазначеним вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Судом установлено, що 20 липня 2007 року між ТОВ "Родеф" та відкритим акціонерним товариством комерційним банком "Надра" (тепер - ПАТ КБ "Надра") укладено кредитний договір про надання кредитної лінії з траншевим режимом кредитування у розмірі 5 млн грн на строк до 20 липня 2009 року зі сплатою 17 % річних, якщо користування траншем не перевищує 45 днів та 18,9 % річних, якщо строк користування траншем не перевищує 110 днів. На забезпечення виконання умов кредитного договору від 20 липня 2007 року банком з ОСОБА_3 і ОСОБА_4 були укладені договори поруки. Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 14 травня 2013 року з поручителів ОСОБА_3 і ОСОБА_4 на користь ПАТ КБ "Надра" стягнута заборгованість за кредитним договором від 20 липня 2007 року в розмірі 1 607 450 грн 34 коп.

За умовами п. 1.2 договору поруки, укладеним між банком та ОСОБА_3, поручитель відповідає перед кредитором у повному обсязі. Поручитель повинен виконати зобов'язання в тому ж порядку, який встановлено для позичальника за кредитним договором.

Відповідно до ч. 1 ст. 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

Підставами для припинення поруки можуть бути лише ті факти, які виникли після вчинення правочину. Закон пов'язує припинення поруки зі зміною зобов'язання, забезпеченого порукою.

Таким чином, згідно з ч. 1 ст. 559 ЦК України підставою для припинення поруки є сукупність двох умов, а саме: внесення без згоди поручителя змін до основного зобов'язання та збільшення обсягу відповідальності поручителя внаслідок таких змін.

Такий висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 5 лютого 2014 року № 6-160цс13, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів.

Також судом установлено, що додатковими угодами від 9 квітня 2008 року № 24 та від 26 червня 2008 року № 25, укладеними між ПАТ КБ "Надра" та ТОВ "Родеф", про внесення змін до кредитного договору від 20 липня 2007 року було збільшено процентну ставку за користування кредитною лінією відповідно до 20,9 % та 23 %. Додаткові угоди підписані сторонами договору: представником ПАТ КБ "Надра" та генеральним директором ТОВ "Родеф" ОСОБА_3, який одночасно є поручителем як фізична особа, проте договір поруки змінено не було.

Проте апеляційний суд не встановив, які саме дії ОСОБА_3 як поручителя свідчать про надання ними згоди на збільшення обсягу своєї особистої відповідальності як поручителя, фактично поклавши в основу свого висновку припущення про таку згоду, яке ґрунтується на самому лише факті того, що ОСОБА_3 є генеральним директором ТОВ "Родеф".

Разом з тим висновок про припинення поруки залежить від встановленого судом факту надання чи ненадання поручителем згоди на зміну зобов'язання за кредитним договором, внаслідок чого збільшився обсяг його відповідальності.

Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 22 жовтня 2014 року № 6-101цс14, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів.

У п. 22 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин" (v0005740-12) судам роз'яснено, що відповідно до ч. 1 ст. 559 ЦК припинення договору поруки пов'язується зі зміною забезпеченого зобов'язання за відсутності згоди поручителя на таку зміну та за умови збільшення обсягу відповідальності поручителя. При цьому обсяг зобов'язання поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, яким визначено обсяг зобов'язань боржника, забезпечення виконання яких здійснює поручитель. Проте якщо в договорі поруки передбачено, зокрема, можливість зміни розміру процентів за основним зобов'язанням і строків їх виплати тощо без додаткового повідомлення поручителя та укладення окремої угоди, то ця умова договору стала результатом домовленості сторін (банку і поручителя), а отже, поручитель дав згоду на зміну основного зобов'язання.

Крім того, суду слід звернути увагу на вимоги ч. 2 ст. 223 ЦПК України та з'ясувати, чи оспорював ОСОБА_3 договір поруки з цих самих підстав під час ухвалення рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 14 травня 2013 року про стягнення з нього кредитної заборгованості, оскільки після набрання рішення суду законної сили сторонам забороняється оспорювати в іншому процесі встановлені судом факти і правовідносини.

Отже, у порушення вимог ст. ст. 212 - 214, 316 ЦПК України апеляційний суд зазначені вище положення закону та обставини справи уваги не звернув; не встановив фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, дійсних прав і обов'язків, які випливають з договору поруки та дійшов передчасного висновку про відмову в задоволенні позову.

За таких обставин рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.