розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до приватного акціонерного товариства "Український інститут із проектування і розвитку інформаційно-комунікаційної інфраструктури "Дніпрозв'язок" про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 01 серпня 2014 року та рішення апеляційного суду м. Києва від 20 жовтня 2014 року,

У лютому 2014 року ОСОБА_3 звернулася до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що вона працювала інженером-проектувальником 1 категорії відділу енергоспоруд № 55 приватного акціонерного товариства "Український інститут із проектування і розвитку інформаційно-комунікаційної інфраструктури "Дніпрозв'язок" (далі - ПрАТ "Дніпрозв'язок"). 22 січня 2014 року її було звільнено з роботи на підставі п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України у зв'язку зі скороченням штату працівників. Посилаючись на те, що на день звільнення вона перебувала у щорічній відпустці та на лікарняному, позивачка просила поновити її на роботі, зобов'язати відповідача видати дублікат трудової книжки без записів про її звільнення та оплатити листок непрацездатності, а також стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу та моральну шкоду у розмірі 50 тис. грн.

Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 01 серпня 2014 року в задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. Змінено дату звільнення ОСОБА_3 з посади інженера-проектувальника 1 категорії відділу новітніх технологій № 05 на підставі наказу від 22 січня 2014 року та ухвалено вважати її звільненою з 01 лютого 2014 року. Зобов'язано ПрАТ "Український інститут із проектування і розвитку інформаційно-комунікаційної інфраструктури "Дніпрозв'язок" розглянути питання про оплату ОСОБА_3 перших п'яти днів тимчасової непрацездатності, яка посвідчується листком непрацездатності. В іншій частині позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду м. Києва від 20 жовтня 2014 року рішення районного суду змінено в частині дати звільнення ОСОБА_3 та ухвалено вважати її звільненою з 29 січня 2014 року. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати судові рішення, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, й направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що позивачку було звільнено з роботи у зв'язку зі скороченням штату працівників з дотриманням процедури вивільнення працівників, але під час її перебування на лікарняному, що є підставою для зміни дати її звільнення з роботи, а також для оплати перших п'яти днів тимчасової непрацездатності.

Скасовуючи рішення районного суду в частині визначення дати звільнення позивача з роботи, апеляційний суд погодився із мотивами та висновками суду першої інстанції щодо правомірності звільнення ОСОБА_3, проте вказав на те, що вона не заявляла вимоги про продовження терміну її відпустки на два дні у зв'язку з перебуванням на лікарняному, а районний суд вийшов за межі позовних вимог, продовживши цю відпустку до 30 січня 2014 року. У зв'язку з цим дата звільнення підлягає зміні лише за час її хвороби.

Проте з таким висновком апеляційного суду погодитись не можна.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Вказаним вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Судами встановлено, що ОСОБА_3 працювала інженером-проектувальником першої категорії відділу енергоспоруд № 55 ПрАТ "Дніпрозв'язок". 22 січня 2014 року її було звільнено з роботи на підставі п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України у зв'язку зі скороченням штату працівників.

Пред'являючи позов, ОСОБА_3 посилалась на те, що на день звільнення її з роботи вона перебувала на лікарняному, що є підставою для поновлення її на роботі.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Відповідно до ч. 3 ст. 40 КЗпП України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за п. 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці.

У п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" (v0009700-92) судам роз'яснено, що правила про недопустимість звільнення працівника в період тимчасової непрацездатності, а також у період перебування у відпустці (ч. 3 ст. 40 КЗпП) стосуються як передбачених ст. ст. 40, 41 КЗпП, так й інших випадків, коли розірвання трудового договору відповідно до чинного законодавства провадиться з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.

Таким чином, трудове законодавство не тільки зазначає перелік підстав розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця, але й встановлює юридичні гарантії забезпечення прав працівника від незаконного звільнення, однією з яких є передбачена ч. 3 ст. 40, ч. 2 ст. 41 КЗпП України заборона звільнення працівника в період його тимчасової непрацездатності.

Апеляційний суд у порушення ст. ст. 212- 214, 303, 316 ЦПК України не перевірив та не дав належної правової оцінки доводам апеляційної скарги, зокрема посиланням ОСОБА_3 на те, що її звільнення проведено у період її тимчасової непрацездатності, що вона підтвердила листком непрацездатності.

Крім того, ухваливши рішення про зміну дати звільнення, суд апеляційної інстанції неправильно застосував положення ч. 1 ст. 235 КЗпП України, відповідно до якої у разі встановлення факту звільнення без законної підстави або з порушенням передбаченого законом порядку суд зобов'язаний поновити працівника на попередній роботі, а відтак закон у таких випадках не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, у тому числі шляхом зміни дати звільнення працівника.

Указаний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 21 травня 2014 року № 6-33цс14 і відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковим для всіх судів України.

Наведеного апеляційний суд не врахував та неправомірно змінив дату звільнення ОСОБА_3 з роботи.

Крім того, апеляційний суд не звернув уваги на те, що резолютивна частина рішення суду не відповідає вимогам ст. 215 ЦПК України, п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 19 грудня 2009 року № 14 "Про судове рішення у цивільній справі" (v0014700-09) про те, що резолютивна частина повинна мати вичерпні, чіткі, безумовні й такі, що випливають зі встановлених фактичних обставин, висновки по суті розглянутих вимог і залежно від характеру справи давати відповіді на інші питання, зазначені у статтях 215 - 217 ЦПК.

Проте районний суд не визначив конкретної суми, яка підлягає стягненню на користь позивачки. Апеляційний суд вказаних недоліків не усунув.

Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, апеляційним судом не встановлені, рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 212 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України