розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" до ОСОБА_3 про стягнення суми заборгованості за кредитним договором за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 7 жовтня 2013 року та рішення апеляційного суду Запорізької області від 10 вересня 2014 року,

У липні 2013 року публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 18 грудня 2006 року із ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав останньому кредит у розмірі 4 479 грн зі сплатою 0,12 % річних на строк до 18 грудня 2007 року. Позичальник зобов'язання за вказаним договором належним чином не виконував, внаслідок чого виникла заборгованість станом на 12 липня 2013 року у розмірі 38 652 грн 56 коп., яку позивач просив стягнути з відповідача на його користь.

Рішенням Оржонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 7 жовтня 2013 року у задоволенні позову ПАТ КБ "ПриватБанк" відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Запорізької області від 10 вересня 2014 року рішення районного суду скасовано та ухвалено нове рішення. У задоволенні позову ПАТ КБ "ПриватБанк" відмовлено з інших правових підстав.

У касаційній скарзі ПАТ КБ "ПриватБанк", посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не доведено факт укладення кредитного договору з ОСОБА_3 та отримання останнім у ПАТ КБ "ПриватБанк" кредитних коштів.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції з тих підстав, що відповідач не довів неукладення кредитного договору з банком та неотримання ним коштів, оскільки кредитний договір є чинним та відмовляючи в задоволенні позову, виходив із того, що позивач звернувся до суду за захистом порушеного права з пропущенням строку позовної давності без поважних причин, а відповідач на стадії апеляційного розгляду заявив про його застосування.

Проте з такими висновком апеляційного суду погодитись не можна.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам рішення апеляційного суду не відповідає.

Судом установлено, що 18 грудня 2006 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" і ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав останньому кредит у розмірі 4 479 грн зі сплатою 0,12 % річних на строк до 18 грудня 2007 року.

Апеляційний суд установив, що відповідач порушив свої кредитні зобов'язання і не довів факт неотримання кредитних коштів, проте застосував положення про позовну давність.

Статтею 257 ЦК України встановлено загальну позовну давність тривалістю у три роки.

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (ч. 3 ст. 267 ЦК України).

Системний аналіз зазначених норм свідчить про те, що йдеться про винесення рішення судом першої інстанції, оскільки саме ухваленням ним свого рішення закінчується судовий розгляд спору (ч. 3 ст. 208 ЦПК України).

Проте, відмовляючи у позові, апеляційний суд зазначене не врахував, не звернув уваги на те, що в суді першої інстанції відповідач заяви про застосування строку позовної давності не подавав і перешкод для цього у нього не було.

Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 21 листопада 2012 року № 6 - 101 цс 12, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів.

Отже, у порушення вимог ст. ст. 212 - 214, 316 ЦПК України апеляційний суд на зазначені положення закону уваги не звернув, не встановив дійсних прав і обов'язків сторін, які випливають з кредитного договору, не врахував, що підставою застосування позовної давності є виключно про це заява сторони у спорі, зроблена до винесення ним рішення та дійшов передчасного висновку про відмову в задоволенні позову у зв'язку з пропуском строку позовної давності.

При цьому апеляційний суд не звернув уваги на те, що відповідач приймав участь у розгляді справи у суді першої інстанції, і перешкод для відповідача подати заяву про застосування строку позовної давності у нього не було.

За таких обставин рішення апеляційного не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Запорізької області від 10 вересня 2014 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.