розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до відділу державної виконавчої служби Долинського районного управління юстиції, Головного управління Державної казначейської служби України в Івано-Франківській області про відшкодування майнової та моральної шкоди за касаційною скаргою ОСОБА_3, поданою представником - ОСОБА_4, на рішення Долинського районного суду Івано-Франківської області від 20 травня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 1 липня 2014 року,

У лютому 2014 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що відділ державної виконавчої служби Долинського районного управління юстиції Івано-Франківської області тривалий час безпідставно не виконує рішення Долинського районного суду Івано-Франківської області від 1 березня 2005 року про вселення його до житлового будинку АДРЕСА_1 та про зобов'язання ОСОБА_5 не чинити йому перешкод у користуванні указаним житловим приміщенням. Зазначав, що матеріальна та моральна шкода йому завдана неправомірною бездіяльністю державної виконавчої служби, яка була встановлена ухвалами Долинського районного суду Івано-Франківської області від 11 липня 2011 року та від 23 квітня 2013 року.

Ураховуючи, що шкода йому завдана органом державної влади, позивач просив стягнути з держави шляхом списання коштів зі спеціального визначеного рахунку Головного управління Державної казначейської служби України в Івано-Франківській області 20 тис. грн на відшкодування моральної шкоди, 8 789 грн 27 коп. у рахунок відшкодування матеріальної шкоди та судові витрати.

Рішенням Долинського районного суду Івано-Франківської області від 20 травня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Івано-Франківської області від 1 липня 2014 року, у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 в особі представника - ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи в задоволенні позову, районний суд керувався нормами ст. ст. 1166, 1167 ЦК України та виходив із того, що ОСОБА_3 не надав доказів і не довів наявності безпосереднього причинного зв'язку з між шкодою, на яку він посилається та діями державного виконавця в завданні йому матеріальної і моральної шкоди.

Апеляційний суд погодився з такими висновками районного суду. При цьому зазначив, що судовими рішеннями встановлений факт неправомірності дій державного виконавця по виконанню рішення суду про вселення ОСОБА_3 в житловий будинок, і разом з тим дійшов висновку про те, що позивачем не надано доказів завдання йому з вини державного виконавця матеріальної та моральної шкоди.

Проте з такими висновками апеляційного суду погодитися не можна.

Визначений ст. 124 Конституції України принцип обов'язковості виконання судових рішень, ухвалених судами іменем України, реалізовується державними органами, визначеними Законом України "Про державну виконавчу службу" (202/98-ВР) , згідно з нормами Закону України "Про виконавче провадження" (606-14) .

Відповідно до ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

У п. 28 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року № 6 "Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах" (v0006740-14) судам роз'яснено, що при розгляді позовів фізичних чи юридичних осіб про відшкодування завданої шкоди рішеннями, діями чи бездіяльністю державного виконавця під час проведення виконавчого провадження суди повинні виходити з положень ст. 56 Конституції України, ст. 11 Закону України "Про державну виконавчу службу", ч. 2 ст. 87 Закону України "Про виконавче провадження", а також з положень ст. ст. 1173, 1174 ЦК України і враховувати, що в таких справах відповідачами є держава в особі відповідних органів державної виконавчої служби, що мають статус юридичної особи, в яких працюють державні виконавці, та відповідних територіальних органів Державної казначейської служби України.

Підставою для цивільно-правової відповідальності за завдання шкоди у такому випадку є правопорушення, що включає як складові елементи шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв'язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини.

Належним доказом протиправних (неправомірних) рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця є, як правило, відповідне судове рішення (вирок) суду, що набрало законної сили, або відповідне рішення вищестоящих посадових осіб державної виконавчої служби.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_3 просив відшкодувати йому за рахунок держави шкоду, завдану незаконною бездіяльністю органу державної виконавчої служби при виконанні рішення суду.

Як на підставу позовних вимог позивач безпосередньо посилався на положення ст. 56 Конституції України та зазначав, що орган державної виконавчої служби тривалий час не вчиняє жодних дій для виконання судового рішення від 1 березня 2005 року, чим порушуються його житлові права та йому завдається шкода і неправомірність таких дій доведена судовими рішеннями.

Апеляційний суд у порушення вимог ст. ст. 212 - 215, 315 ЦПК України належним чином доводів апеляційної скарги не перевірив, пояснень позивача з огляду на підстави його позову не врахував, безпідставно керувався положеннями ст. ст. 1166, 1167 ЦК України й у достатньому обсязі не визначився із характером спірних правовідносин та правовою нормою, що підлягає застосуванню, при цьому не дав оцінки наданим позивачем доказам тривалого невиконання ухваленого на його користь судового рішення, доказам про неправомірну бездіяльність державної виконавчої служби, встановлену ухвалами Долинського районного суду Івано-Франківської області від 11 липня 2011 року та від 23 квітня 2013 року, як обставини які в силу ч. 3 ст. 61 ЦПК України не підлягають доведенню, не навів у судовому рішенні оцінки доказів, якими обґрунтовувався розмір завданої шкоди та мотивів їх відхилення.

Ураховуючи, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, характер правовідносин, що виник між сторонами, та правова норма, яка підлягає до застосування для їх вирішення апеляційним судом не встановлені, судове рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування із передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.