розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Національного університету водного господарства та природокористування до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням та виселення, за касаційною скаргою Національного університету водного господарства та природокористування на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 04 липня 2013 року та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 10 жовтня 2013 року,

Національний університет водного господарства та природокористування звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати ОСОБА_3 та ОСОБА_4 такими, що втратили право користування кімнатою АДРЕСА_1, та виселити останніх з неї.

Свої вимоги позивач обґрунтував тим, що відповідачі протягом 2011-2012 років не проживають у спірній кімнаті, не сплачують за житлово-комунальні послуги.

Посилаючись на те, що квартиронаймач ОСОБА_3 припинив свої трудові відносини із підприємством і не має права проживати у гуртожитку, просив задовольнити позов.

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 04 липня 2013 року, залишеним без зміни ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 10 жовтня 2013 року, в задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі Національний університет водного господарства та природокористування просить скасувати рішення та ухвалу судів попередніх інстанцій, ухвалити нове рішення про задоволення позову, мотивуючи свою вимогу порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Пленум Верховного Суду України у п.11 постанови від 18 грудня 2009 року № 11 "Про судове рішення (v0011700-76) у цивільній справі" роз'яснив, що у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів.

Проте зазначеним вимогам постановлені у справі судові рішення не відповідають.

Відповідно до ст. 127 ЖК УРСР для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також інших громадян у період роботи або навчання можуть використовуватись гуртожитки. Під гуртожитки надаються спеціально споруджені або переобладнані для цієї мети жилі будинки. Жилі будинки реєструються як гуртожитки у виконавчому комітеті районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_3 знаходився у трудових відносинах із Національним університетом водного господарства на різних посадах з 4 жовтня 1988 року до 18 вересня 2009 року.

У зв'язку з роботою йому на підставі ордера від 19 січня 1996 року, виданого Українським інститутом інженерів водного господарства, була надана кімната АДРЕСА_2 на сім'ю з трьох чоловік, а 30 травня 2003 року на підставі ордера їм була надана кімната АДРЕСА_1.

Розпорядженням ректора Національного університету водного господарства та природокористування від 20 липня 2007 року № 59 продовжено термін проживання відповідачів до 30 червня 2012 року, про що вказано в ордері.

У вересні 2009 року ОСОБА_3, який був основним наймачем спірної кімнати, припинив трудові стосунки з університетом та був звільнений за згодою сторін.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив із положень ст. 8 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків", згідно з якою громадяни, які на законних підставах зареєстровані та тривалий час (не менш як 5 років) проживають у гуртожитках, віднесених до недержавного житлового фонду та призначених для проживання працівників (членів їх сімей), які не мають можливості самостійно придбати чи побудувати власне житло, мають право подальшого проживання в таких гуртожитках до розв'язання їх житлової проблеми.

З такими висновками погодитися не можна, виходячи з наступного.

За загальними положеннями ЦПК України (1618-15) на суд покладено обов'язок під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів.

Таким чином, рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а також правильно витлумачив ці норми.

З матеріалів справи вбачається, що відповідачі є тимчасовими мешканцями спірної кімнати.

Так, термін дії ордера від 20 травня 2003 року (а.с.13), на підставі якого ОСОБА_3 з сім'єю вселився до кімнати АДРЕСА_1, встановлено до 30 червня 2006 року.

Відповідно до статей 98, 99 ЖК України особи, які вселилися в жиле приміщення на правах тимчасового мешканця, самостійного права на займане жиле приміщення не набувають незалежно від часу їх проживання і підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення.

Відповідно до вимог ч. ч. 2, 3 ст. 818 ЦК України тимчасові мешканці не мають самостійного права користування житлом. Тимчасові мешканці повинні звільнити житло після спливу погодженого з ними строку проживання або не пізніше семи днів від дня пред'явлення до них наймачем або наймодавцем вимоги про звільнення помешкання.

Зазначені вище обставини та норми законодавства суд першої інстанції залишив поза увагою.

Разом із тим, застосувавши до даних правовідносин положення ст. 8 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків", суд не звернув уваги на те, що сфера його дії не поширюється на гуртожитки державних навчальних закладів.

Помилковим є й висновок суду щодо того, що займане відповідачами житло є службовим, оскільки докази про те, що спірна кімната в гуртожитку була включена до числа службових рішенням відповідного виконавчого органу, в матеріалах справи відсутні.

Крім того, згідно з п. 13 Примірного положення про студентський гуртожиток вищого навчального закладу, затвердженого наказом Міністерства освіти і науки України від 13 листопада 2007 року № 1004 (v1004290-07) , працівники вищого навчального закладу, як виняток, можуть бути поселені в студентський гуртожиток до закінчення навчального року лише за рішенням керівника вищого навчального закладу і за погодженням з органами студентського самоврядування та первинною профспілковою організацією студентів.

Аналогічні положення містяться й в п.п. 9, 10 та 11 Положення про студентський гуртожиток Національного університету водного господарства та природокористування, затвердженого 03 вересня 2009 року.

Під час розгляду справи встановлено, що дозвіл ректора на подальше проживання в студентському гуртожитку ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не надавався, угода на проживання в студентському гуртожитку між ними та адміністрацією університету не укладалась.

За таких обставин суду слід було врахувати норми ст. 93 ЖК України та ст. 818 ЦК України і залежно від установлених обставин вирішити спір.

Наведене свідчить про те, що суд у порушення вимог ч. 4 ст. 10 ЦПК України не сприяв всебічному та повному з'ясуванню обставин справи, не встановив обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, не дав відповідної правової оцінки наявним у матеріалах справи доказам та не з'ясував, які правовідносини виникли між сторонами.

Перевіряючи в апеляційному порядку законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, апеляційний суд у порушення вимог ст. 303, 315 ЦПК України доводів апеляційної скарги належним чином не перевірив, допущені місцевим судом помилки не виправив, залишивши його без змін.

Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судом не встановлені, судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування ухвалених судових рішень із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції, у процесі якого суду слід урахувати наведене та залежно від установленого вирішити спір.

Враховуючи вищевикладене та керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу Національного університету водного господарства та природокористування задовольнити частково.

Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 04 липня 2013 року та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 10 жовтня 2013 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.