розглянувши у судовому засіданні справу за позовом Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа - орган опіки та піклування виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням; за зустрічним позовом ОСОБА_1 до Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу, ОСОБА_5 про визнання права користування жилим приміщенням, усунення перешкод у користуванні житлом, визнання недійсним ордеру на житлове приміщення та вселення за касаційною скаргою Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 25 квітня 2013 року та ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 18 червня 2013 року,

У лютому 2012 року Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу (далі - ІФНТУНГ) звернувся до суду з указаним позовом, в якому просив визнати відповідачів такими, що втратили право користування жилим приміщенням - кімнатою АДРЕСА_1.

Свої вимоги позивач мотивував тим, що на підставі ордеру № 30 від 29 березня 1995 року ОСОБА_1 разом з сім'єю було надано кімнату АДРЕСА_1 на час роботи в університеті. Наказом № 37/3 від 3 квітня 2001 року ОСОБА_1 звільнено з роботи за ст. 38 КЗпП України у зв'язку з переїздом у іншу місцевість. Зазначав, що з 2001 року ОСОБА_1 та члени її сім'ї у гуртожитку не проживають.

У жовтні 2012 року ОСОБА_1 звернулась до суду із зустрічним позовом до ІФНТУНГ, ОСОБА_5, в якому просила визнати за нею та її дітьми право на користування жилим приміщенням - кімнатою АДРЕСА_1, зобов'язати відповідачів усунути перешкоди їй та її дітям у користуванні вказаним жилим приміщенням, шляхом виселення ОСОБА_5 із спірного жилого приміщення, визнати недійсним ордер на вселення у жиле приміщення кімнату АДРЕСА_1, виданий на ім'я ОСОБА_5, вселити її та дітей - ОСОБА_3, ОСОБА_4 у спірне жиле приміщення.

Свої вимоги ОСОБА_1 мотивувала тим, що вона понад 10 років працювала в Івано-Франківському національному технічному університеті нафти і газу, є одинокою матір'ю та має на утриманні неповнолітню дитину-інваліда.

Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 25 квітня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Івано-Франківської області від 18 червня 2013 року, позов Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу задоволено частково.

Визнано ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням - кімнатою АДРЕСА_1.

У задоволенні решти позову відмовлено.

Зустрічний позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано право ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_4 на користування жилим приміщенням - кімнатою АДРЕСА_1.

Зобов'язано Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу та ОСОБА_5 усунути перешкоди ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_4 у користуванні жилим приміщенням, шляхом виселення ОСОБА_5 з жилого приміщення - кімнати АДРЕСА_1.

Визнано недійсним ордер на вселення у жиле приміщення - кімнату АДРЕСА_1, виданий на ім'я ОСОБА_5

Вселено ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4 у жиле приміщення, кімнату АДРЕСА_1.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить судові рішення скасувати, ухвалити нове рішення, яким первісний позов задовольнити.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом матеріального чи порушення норм процесуального права.

Суд першої інстанції, частково задовольняючи первісний позов та задовольняючи зустрічний позов, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що відповідач та члени її сім'ї - ОСОБА_3 та ОСОБА_4 набули право користування спірним житловим приміщенням, а тому підлягають вселенню. Визнав ордер, виданий на ім'я ОСОБА_5, оскільки він виданий без належних на те підстав, а його наявність перешкоджає вільному користуванню спірною житловою площею ОСОБА_1 та її дітям та порушує їх права, і, як наслідок, зобов'язав ІФНТУНГ та ОСОБА_5 усунути перешкоди ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_4 у користуванні спірною кімнатою, шляхом їх вселення та виселення з неї ОСОБА_5

З такими висновками судів погодитись не можна з наступних підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Судові рішення зазначеним вимогам закону не відповідають.

Судами попередніх інстанцій установлено, що ОСОБА_1 29 березня 1995 року було видано ордер № 30 на право зайняття житлової площі 12,2 кв. м у гуртожитку № 4 на період роботи в університеті, що підтверджується копією вказаного ордеру.

Відповідно до наказу ректора ІФНТУНГ № 37/3 від 3 квітня 2001 року ОСОБА_1 звільнено із займаної посади за ст. 38 КЗпП України у зв'язку з переїздом в іншу місцевість.

ОСОБА_1 працювала в Івано-Франківському національному технічному університеті нафти і газу понад десять років, що підтверджується трудовою книжкою.

Як убачається з матеріалів справи ОСОБА_1 тривалий час не проживала у кімнаті АДРЕСА_1, що підтверджується актами від 18 листопада 2010 року, 14 липня 2011 року, 9 лютого 2012 року.

Згідно із посвідченням серії НОМЕР_1 та медичної довідки, виданої ОСОБА_4, останній є інвалідом дитинства.

Рішенням від 2 грудня 2010 року Івано-Франківського міського суду було зобов'язано ОСОБА_6 не чинити перешкод ОСОБА_1, її неповнолітнім дітям ОСОБА_2 та ОСОБА_4 в користуванні квартирою АДРЕСА_1 та вселено їх у спірну квартиру.

ОСОБА_5 24 лютого 2012 року було видано ордер на право зайняття кімнати АДРЕСА_1.

Відповідно до ч. 1 ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Частиною 1 ст. 58 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Згідно зі ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частина 3 ст. 61 ЦПК України встановлює, що обставини, встановлені судовими рішеннями у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Статтею 9 ЖК України визначено, що ніхто не може бути обмежений у праві користуватися жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

У статті 130 ЖК УРСР передбачено, що порядок користування житловою площею в гуртожитках визначається законодавством України.

Разом із тим, окрім відповідної глави ЖК УРСР (5464-10) , зазначене питання врегульоване Примірним положенням про гуртожитки. У розділі VIII Примірного положення про гуртожитки передбачено відповідальність за порушення правил надання жилої площі в гуртожитку, користування гуртожитками та їх утримання, зазначено, що особи, винні у порушенні правил користування гуртожитками, несуть відповідальність відповідно до законодавства. У зв'язку з цим можна розмежовувати правовий режим гуртожитків, житлові приміщення у яких підлягають приватизації та правовий режим гуртожитків, які призначені для тимчасового проживання.

Оскільки правовий режим гуртожитків, житлові приміщення яких підлягають приватизації відповідно до Закону України № 2482-XII від 19 червня 1992 року "Про приватизацію державного житлового фонду" (2482-12) , прирівняно до правового режиму житлових приміщень в будинках державного і громадського житлового фонду, то до мешканців таких гуртожитків у разі їх тимчасової відсутності поширюються вимоги статей 71, 72 ЖК УРСР.

Главою 4 ЖК УРСР не передбачено можливості визнати особу, яка користується житловим приміщенням у гуртожитку, такою, що втратила право користування зазначеним приміщенням.

Щодо мешканців інших гуртожитків, на яких не поширюються гарантії, передбачені Законом України № 500-VI від 4 вересня 2008 року "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" (500-17) , то такі гуртожитки призначені для тимчасового проживання осіб, а тому судовому розгляду не підлягають спори про визнання і втрату права на жиле приміщення у гуртожитках.

Суди попередніх інстанцій, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову про визнання ОСОБА_1 та членів її сім'ї такими, що втратили право користування жилим приміщенням, та визнаючи за ними право користування кімнатою у гуртожитку, виходили із того, що рішенням суду, яке набрало законної сили, ОСОБА_1 було вселено у спірну кімнату при цьому не врахували, що вказане рішення не має преюдиційного характеру, оскільки ухвалено відносно інших учасників процесу, а саме ОСОБА_6 Визнали недійсним ордер, який видано на ім'я ОСОБА_5, посилаючись на те, що на час його видачі спірне житлове приміщення не було вільним.

Інших підстав судами не зазначено.

Висновки судів попередніх інстанцій ґрунтуються на припущеннях, що відповідно до вимог ч. 4 ст. 60 ЦПК України є неприпустимим.

Таким чином ні суд першої інстанції, ні апеляційний суд не дотримався встановленого ст. 212 ЦПК України принципу оцінки доказів, відповідно до якого суд на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду обставин справи аналізує і оцінює докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

За таких обставин рішення суду першої інстанції та ухвала апеляційного суду підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу задовольнити частково.

Рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 25 квітня 2013 року та ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 18 червня 2013 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.