розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, відділення державної виконавчої служби Кіровоградського районного управління юстиції, третя особа - приватний нотаріус Кіровоградського міського нотаріального округу ОСОБА_6, про визнання договору дарування недійсним та відшкодування моральної шкоди, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 30 листопада 2012 року та ухвалу апеляційного суду Кіровоградської області від 15 січня 2013 року,

У вересні 2012 року ОСОБА_3 звернувся до суду із вищевказаним позовом, в обґрунтування вимог посилаючись на те, що ухвалою Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 03 жовтня 2011 року з метою забезпечення позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором позики накладено арешт на будинок АДРЕСА_1, належний на праві власності ОСОБА_4 Постановою державного виконавця відділення державної виконавчої служби Кіровоградського районного управління юстиції від 18 листопада 2011 року відмовлено у відкритті виконавчого провадження ухвалою Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 03 жовтня 2011 року. Ухвалою апеляційного суду Кіровоградської області від 26 липня 2012 року постанову державного виконавця від 18 листопада 2011 року визнано незаконною та скасовано. Рішенням Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 14 лютого 2012 року стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 123 484 грн 80 коп. 10 грудня 2011 року ОСОБА_4 на підставі договору дарування подарувала будинок АДРЕСА_1 ОСОБА_5 Позивач просив визнати вказаний договір дарування недійсним з підстав удаваності та стягнути на його користь з кожного відповідача моральну шкоду у розмірі 50 000 грн..

Рішенням Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 30 листопада 2012 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Кіровоградської області від 15 січня 2013 року, у позові відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду і ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на невідповідність висновків судів обставинам справи, неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права.

Обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, колегія суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення повинно бути законним і обґрунтованим та відповідати на питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Відмовляючи у позові, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що відповідачка, уклавши оспорюваний договір дарування, реалізувала своє право власника на розпорядження майном, а позивачем не обґрунтовано підстави удаваності правочину та не вказано, який саме правочин укладено між його сторонами.

Крім того, суд першої інстанції у своєму рішенні зазначив про те, що будь-яких заборон відчуження будинку АДРЕСА_1 у Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна на момент укладення спірного договору дарування не було.

Проте погодитись із такими висновками судів не можна, оскільки суди дійшли їх з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Судами встановлено, що ухвалою Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 03 жовтня 2011 року з метою забезпечення позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором позики накладено арешт на будинок АДРЕСА_1, належний на праві власності ОСОБА_4

Постановою державного виконавця відділення державної виконавчої служби Кіровоградського районного управління юстиції від 18 листопада 2011 року відмовлено у відкритті виконавчого провадження за ухвалою Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 03 жовтня 2011 року.

10 грудня 2011 року ОСОБА_4 на підставі договору дарування подарувала ОСОБА_5 будинок АДРЕСА_1.

Ухвалою апеляційного суду Кіровоградської області від 26 липня 2012 року постанову державного виконавця від 18 листопада 2011 року визнано незаконною та скасовано.

Рішенням Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 14 лютого 2012 року на користь ОСОБА_3 з ОСОБА_4 стягнуто 123 484 грн 80 коп.

Згідно з п. 1. ч. 1 ст. 152 ЦПК України позов забезпечується накладенням арешту на майно або грошові кошти, що належать відповідачеві і знаходяться у нього або в інших осіб.

Відповідно до ч. 9 ст. 153 ЦПК України ухвала про забезпечення позову виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у постанові № 9 від 06 листопада 2009 року "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) , угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом. Тому в кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

Відповідно до ст. 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

У п. 18 вказаної постанови Пленум Верховного Суду України роз'яснив, що перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений статтею 228 ЦК України: правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина; правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок. При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо. Наслідки вчинення правочину, що порушує публічний порядок, визначаються загальними правилами (стаття 216 ЦК України).

Проте суд не звернув уваги на те, що ухвалою Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 03 жовтня 2011 року з метою забезпечення позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором позики накладено арешт на будинок АДРЕСА_1, належний на праві власності ОСОБА_4

Згідно зі ст. 214 ЦПК України визначення характеру спірних правовідносин, а також вирішення питання про правову норму, що підлягає до них застосуванню, є обов'язком суду під час ухвалення рішення.

Однак сама по собі вказівка позивачем у позовній заяві конкретної норми закону не обмежує суд тільки цією нормою з огляду на підстави позову, пояснення заявника та доведені ним обставини.

Суди на зазначені положення закону уваги не звернули, роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, наданих у постанові від 06 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) не врахували та залишили поза увагою порушення принципу публічності під час укладення договору дарування.

У порушення вимог ст. ст. 213, 214 ЦПК України суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про відмову у позові, та апеляційний суд у порушення вимог ст. ст. 303, 315 ЦПК України, перевіряючи законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, неповно з'ясували обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема, не дали належної оцінки наданим сторонами доказам, не встановили, які правовідносини виникли між сторонами та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Оскільки порушення норм матеріального та процесуального права призвело до неправильного вирішення справи, рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду не можна вважати законними та обґрунтованими, тому вони підлягають скасуванню на підставі ч. 2 ст. 338 ЦПК України з направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.