розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням і вселення та за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 17 червня 2013 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 20 вересня 2013 року,

У квітні 2013 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що з 15 жовтня 1996 року до 24 травня 2005 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4, під час якого у порядку спадкування набув право власності на однокімнатну квартиру АДРЕСА_1. На час звернення до суду з цим позовом у зазначеній квартирі зареєстровані сторони у справі та їх діти: син ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, дочка ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2. Після розірвання шлюбу сторони продовжували проживати у зазначеній квартирі і на підставі укладеного між ними договору купівлі-продажу від 29 червня 2010 року право власності на цю квартиру було зареєстровано за ОСОБА_4 Проте у листопаді 2011 року, незважаючи на усну домовленість про його безперешкодне проживання у квартирі, ОСОБА_4 подала до суду позов про визнання його таким, що втратив право на користування житловим приміщенням, а він в свою чергу звернувся до суду з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, проте рішенням Замостянського районного суду м. Вінниці від 25 квітня 2012 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 26 липня 2012 року, в задоволенні обох указаних позовів відмовлено. ОСОБА_4 продовжує чинити йому перешкоди у користуванні квартирою, чим порушує його право на житло як члена сім'ї, тому ОСОБА_3 просив зобов'язати її не чинити йому перешкод у користуванні квартирою АДРЕСА_1, вселити його до цієї квартири та стягнути з відповідача судові витрати.

Не погоджуючись із позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 у квітні 2013 року подала зустрічний позов, посилаючись на те, що на підставі договору купівлі-продажу від 29 червня 2010 року, укладеного між сторонами у справі, вона є власником квартири АДРЕСА_1, у якій на час звернення до суду з зустрічним позовом проживає вона разом з дітьми. ОСОБА_3 у зазначеній квартирі не проживає з грудня 2010 року, забрав усі свої речі, при цьому ніякі перешкоди йому не створюються. На підставі ст. 405 ЦК України ОСОБА_4 просила визнати ОСОБА_3 таким, що втратив право на користування указаною квартирою, та стягнути з нього на свою користь судові витрати.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 17 червня 2013 року в задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено, зустрічний позов ОСОБА_4 задоволено.

Ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 20 вересня 2013 року рішення суду першої інстанції залишено без змін, виключено з мотивувальної частини рішення посилання на положення ЖК України (5464-10) .

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати судові рішення першої й апеляційної інстанцій, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, обґрунтовуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Задовольняючи зустрічний позов ОСОБА_4 та відмовляючи у задоволенні первісного позову ОСОБА_3, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що ОСОБА_3 більше року не проживає у вказаній квартирі і відсутні докази, які б свідчили про створення йому перешкод у користуванні цим жилим приміщенням. Судом оцінювався період непроживання ОСОБА_3 з 25 грудня 2011 року - дати закінчення робіт за кордоном. Крім того, суд визнав, що факт реєстрації ОСОБА_3 у квартирі створює ОСОБА_4 перешкоди у володінні та користуванні своєю власністю і змушує її витрачати додатковий час при оформленні документів на отримання субсидії при оплаті за житлово-комунальні послуги, а тому наявні підстави для визнання ОСОБА_3 таким, що втратив право користування указаною квартирою.

Проте із вказаними висновками судів погодитися не можна у зв'язку з наступним.

З урахуванням вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно з вимогами ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Відповідно до вимог ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

За змістом статті 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

За змістом ст. 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Згідно з ч. 2 ст. 59 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Судом встановлено, що у період з 15 жовтня 1996 року до 24 травня 2005 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 перебували у зареєстрованому шлюбі.

На підставі договору купівлі-продажу від 29 червня 2010 року ОСОБА_3 продав своїй колишній дружині ОСОБА_4 належну йому на праві приватної власності квартиру АДРЕСА_1.

Право власності ОСОБА_4 на вказану квартиру 07 липня 2010 року зареєстровано в КП "Вінницьке міське бюро технічної інвентаризації".

Відповідно до особового рахунку, відкритого ЖЕК № 22 на квартиру АДРЕСА_1, у цій квартирі зареєстровані та проживають ОСОБА_3, ОСОБА_4 та їхні діти: син ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, дочка ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2.

Згідно з актом від 20 квітня 2013 року, затвердженим директором ПП "Бокуд", який складений для перерахування витрат за користування житлово-комунальним послугами, ОСОБА_3 не проживає у квартирі АДРЕСА_1 з 01 жовтня 2011 року.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції як на правову підставу задоволення зустрічного позову ОСОБА_4 про визнання ОСОБА_3 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, помилково посилався, зокрема, на ст. ст. 68, 71, 72, 156 ЖК України, оскільки питання про право членів сім'ї власника житла на користування цим житлом регулюється ст. 405 ЦК України, якою встановлено, що: члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону; житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником; член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. На ст. 405 ЦК України, як на правову підставу своїх вимог, посилалась відповідач ОСОБА_4 у зустрічному позові, але суд, вирішуючи спір, залишив цю підставу поза увагою.

Помилковим є висновок апеляційного суду про правильне застосування судом першої інстанції ч. 2 ст. 405 ЦК України, оскільки фактично суд першої інстанції на вказану норму не посилався, таким чином, суд апеляційної інстанції указаних порушень норм матеріального та процесуального права, допущених судом першої інстанції, не усунув.

Крім того, судами при вирішенні спору не враховано, що рішенням Замостянського районного суду м. Вінниці від 25 квітня 2012 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 26 липня 2012 року, в задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом визнання ОСОБА_3 таким, що втратив право на користування житловим приміщенням, відмовлено. Разом з тим, відмовлено у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири та про скасування державної реєстрації права власності на квартиру.

Суди не з'ясували, які обставини встановлені цим судовим рішенням та чи підлягають вони доказуванню у цій справі в силу ч. 3 ст. 61 ЦПК України.

Суд помилково вважав, що строк не проживання без поважних причин у квартирі ОСОБА_3 слід враховувати з 25 грудня 2011 року, оскільки встановленню підлягають обставини, які виникли і продовжили існувати після 25 квітня 2012 року - дати ухвалення рішення суду в іншій справі.

Ураховуючи, що суди першої й апеляційної інстанцій на порушення вимог ст. ст. 212 - 215, 303, 316 ЦПК України не дотрималися норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, касаційна скарга підлягає задоволенню, а ухвалені у справі рішення - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України.