розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до відкритого акціонерного товариства "Козлівський цегельний завод", ОСОБА_4 про визнання договорів недійсними за касаційною скаргою представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5, на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 26 червня 2013 року та ухвалу апеляційного суду Тернопільської області від 29 серпня 2013 року,

У грудні 2012 року ОСОБА_3 звернувся до суду із позовами до відкритого акціонерного товариства "Козлівський цегельний завод" (далі - ВАТ "Козлівський цегельний завод") про визнання договорів про відступлення права вимоги від 3 вересня 2010 року та 30 вересня 2010 року недійсними. Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 16 квітня 2013 року справи за вказаними позовами об'єднані в одне провадження. В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що 20 вересня 2008 року між ним та ВАТ "Козлівський цегельний завод" було укладено договір поставки цегли. 3 вересня 2010 року та 30 вересня 2010 року між ВАТ "Козлівський цегельний завод" та ОСОБА_4 були укладені договори про відступлення права вимоги за вказаним договором поставки, за якими новий боржник ОСОБА_4 прийняв на себе зобов'язання по поверненню йому коштів в сумі 10 097 грн, яке виникло у ВАТ "Козлівський цегельний завод" на підставі вказаного договору поставки. Зазначав, що згоди на укладення договорів про відступлення права вимоги він не давав та ці договори не підписував. У зв'язку з цим позивач просив суд визнати недійсними договори про відступлення права вимоги від 3 вересня 2010 року та 30 вересня 2010 року, укладені між ВАТ "Козлівський цегельний завод" та ОСОБА_4, а також стягнути з відповідачів на його користь понесені ним судові витрати.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 26 червня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Тернопільської області від 29 серпня 2013 року, у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить вказані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким його позов задовольнити.

Заслухавши доповідь судді судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, перевіривши наведені в скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що оспорені договори від імені позивача укладались його представником, який здійснював представництво позивача на підставі нотаріально посвідченої довіреності, та були ним підписані; крім того, представником позивача також було підписано акти, якими підтверджується отримання кредитором (позивачем) коштів від нового боржника.

Проте з такими висновками судів погодитись не можна.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Судом встановлено, що 3 вересня 2010 року та 30 вересня 2010 року між ВАТ "Козлівський цегельний завод" (боржником), ОСОБА_4 (новим боржником) та ОСОБА_3 (кредитором) укладено договори, за якими, боржник (ВАТ "Козлівський цегельний завод) зі згоди кредитора (ОСОБА_3.) передає, а новий боржник (ОСОБА_4) приймає на себе зобов'язання, що полягає у поверненні коштів у сумі 10 097 грн, яке виникло між боржником (ВАТ Козлівський цегельний завод) та кредитором (ОСОБА_3.) на підставі договору поставки від 20 вересня 2008 року.

У матеріалах справи наявні акти приймання-передачі коштів за договорами від 3 вересня 2010 року та 30 вересня 2010 року, за якими ОСОБА_4 передав, а ОСОБА_3 прийняв суму коштів в розмірі 10 097 грн в момент підписання цього акту.

На підставі показів свідка ОСОБА_6 судом також встановлено, що оспорені договори від імені ОСОБА_3 підписувались його представником ОСОБА_7, який діяв на підставі наданої ним нотаріально посвідченої довіреності від 23 липня 2010 року.

Так, відповідно до ст. 520 ЦК України, боржник у зобов'язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом.

Стаття 521 ЦК України встановлює, що форма правочину щодо заміни боржника у зобов'язанні визначається відповідно до положень ст. 513 цього Кодексу, тобто у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

Виходячи зі змісту вказаних норм, згода кредитора на заміну боржника іншої особою має бути викладена у письмовій формі із зазначенням погодження саме на таку заміну.

Разом з тим у матеріалах справи відсутній договір поставки від 20 вересня 2008 року, на підставі якого, за твердженнями відповідача, і були укладені спірні договори про відступлення права вимоги, а також виникло зобов'язання щодо повернення коштів ОСОБА_3, яке передавалося новому боржнику (ОСОБА_4).

Згідно зі ст. 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представник має право діяти від імені і за рахунок особи, яку він представляє. Повноваження, надані представнику, на підставі довіреності, повинні виконуватися у відповідності до змісту цієї довіреності та у її межах.

Відповідно до ст. 238 ЦК України представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє.

У матеріалах справи наявна довіреність від 23 липня 2010 року (а.с. 80), видана фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3 на ім'я ОСОБА_7, зміст якої вказує на право укладення первинних господарських договорів, а не договорів, які є похідними від основного зобов'язання. Крім того, у відносинах із ВАТ "Козлівський цегельний завод" ОСОБА_3 виступає як фізична особа.

Згідно з ч. 1 ст. 241 ЦК України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

Звертаючись з позовом до суду, ОСОБА_8 посилався на те, що він своєї згоди на укладення договорів про відступлення права вимоги не надавав, ані вказаних договорів про відступлення права вимоги, ані актів приймання-передачі коштів, договорів поруки не підписував.

Відповідно до ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Статтею 59 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо за своїм внутрішнім переконанням. Результати оцінки доказів відображаються в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Суди, у порушення зазначених норм процесуального права, оцінки доводам позивача про те, що він спірних договорів не підписував, не дали та встановили належність підпису у вказаних договорах ОСОБА_7, який нібито діяв при укладенні цих договорів на підставі виданої позивачем довіреності від 23 липня 2010 року, лише на підставі пояснень представника відповідача. При цьому самого ОСОБА_7 до участі у справі судом не залучено, судово-почеркознавчу експертизу для встановлення належності підпису на спірних правочинах ОСОБА_7 не призначено, незважаючи на те, що питання про необхідність проведення такої експертизи ставилося позивачем (а.с. 51).

Відповідно до ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Згідно з чч. 1, 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч. 1 - 3, 5 і 6 ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У порушення вимог ст. ст. 212 - 214, 315 ЦПК України суди на зазначені положення закону уваги не звернули, не визначилися з характером спірних правовідносин, не перевірили доводів позивача про те, що він спірних договорів та актів приймання-передачу коштів за ними не підписував, ОСОБА_7 на укладення цих договорів не уповноважував та дійшли передчасного висновку про відмову у задоволенні позову.

Враховуючи, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судами не встановлені, судові рішення не відповідають вимогам ст. ст. 212 - 214 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.