розглянувши у судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа: ОСОБА_5, про визнання правочину недійсним, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення апеляційного суду Херсонської області від 23 липня 2013 року,

У листопаді 2012 року ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_4, третя особа: ОСОБА_5, про визнання договору дарування недійсним.

Вимоги мотивувала тим, що 22 березня 1996 року подарувала належну їй квартиру АДРЕСА_1 своїй онуці - ОСОБА_4, законним представником якої на час укладання правочину дарування виступила матір обдаровуваної - ОСОБА_5 Вказувала, що договір не був спрямований на створення наслідків, обумовлених у ньому, оскільки, відповідач з моменту його укладення не проживає у подарованій квартирі та постійно мешкає в Болгарії, позивач самостійно здійснює утримання та ремонт квартири, встановлює технічне обладнання, та на те, що вказаний договір було укладено з метою уникнення поділу майна подружжя, у разі розлучення позивача з чоловіком, тому просила суд визнати договір дарування від 22 березня 1996 року квартири АДРЕСА_1 фіктивним правочином та визнати його недійсним.

Рішенням Суворовського рай онного суду м. Херсона від 23 квітня 2013 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Херсонської області від 23 липня 2013 року скасовано рішення суду першої інстанції, ухвалено нове рішення, яким позов задоволено.

Визнано недійсним договір дарування від 22 березня 1996 року квартири АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4

ОСОБА_4, не погоджуючись з рішенням апеляційного суду, звернулась із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на невірне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та порушення норм процесуального права, просила його скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно зі ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, виходив з того, що необґрунтованості та недоведеності позовних вимог, оскільки позивачкою не надано жодних доказів того, що спірний договір було укладено фіктивно та під впливом обману.

Задовольняючи позовні вимоги, апеляційний суд зазначив, що укладаючи між собою договір дарування спірної квартири, сторони у справі не мали наміру виконувати умови угоди та не вчинили будь-яких дій на виконання такого правочину, а тому угода повинна бути визнана недійсною в силу статті 58 ЦК України (в редакції 1963).

Проте, погодитися з таким висновком суду апеляційної інстанції не можна з наступних підстав.

Судами встановлено, що на підставі свідоцтва №15167 про право власності на житло виданого фондом комунального майна 25 липня 1994 року, зареєстрованого у Херсонському бюро технічної інвентаризації 17 жовтня 1994 року за №21104, позивачу на праві приватної власності належала квартира АДРЕСА_1. Відповідно до договору дарування від 22 березня 1996 року ОСОБА_3 подарувала ОСОБА_4 належну їй квартиру. Договір дарування зареєстровано в реєстрі 22 березня 1996 року за №2-791 та згідно до заяви від 25 березня 1996 року обдаровувана звернулась до державного органу реєстрації Херсонського Державного Бюро технічної інвентаризації про здійснення реєстрації спірної квартири відповідно до договору дарування. Згідно довідки приватного підприємства "виробничо-житлового центру "Аріадна" за №538, виданої у лютому 2013 року, ОСОБА_3 у червні 1996 році виписалась із квартири до м. Гола Пристань. У 2006 році на підставі заяви довіреної особи власника квартири - ОСОБА_5 позивач була знову зареєстрована у спірній квартирі (а.с.86).

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції вважав недоведеним, що позивач уклала спірний договір без наміру дотримання його правових наслідків, оскільки при його посвідченні в нотаріальному порядку жодних сумнівів у позивачки не виникло, в подальшому вчинені нею дії, а саме скасування реєстрації, переїзд до іншого місця проживання та інші обставини були спрямовані на виконання умов укладеного договору дарування.

Переглядаючи справу в касаційному порядку, колегія суддів вважає необхідним зазначити наступне.

Згідно зі ст. ст. 71, 75, 76, 80 ЦК України (в редакції 1963), який підлягає застосуванню до правовідносин, що виникли між сторонами, загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки. Позовна давність застосовується незалежно від заяви сторін. Перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові. Якщо суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захистові.

ОСОБА_3 звернулась до суду з вищевказаним позовом лише у 2012 році, тобто з пропуском позовної давності, хоча останній було достовірно відомо про укладення договору дарування, де вона є стороною, з 22 березня 1996 року, що не заперечено позивачем. Питання про поновлення строку позовної давності позивачем не порушувалось.

За таких обставин до спірних правовідносин застосовуються правила про позовну давність ЦК України 1963 (1540-06) року, зокрема ст. 76, відповідно до якої перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов; яке виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

За положеннями ст. 80 ЦК України 1963 року закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові.

За таких обставин, рішення апеляційного суду ухвалене через неправильне застосування норм матеріального права, а тому підлягає скасуванню з залишенням в силі рішення суду першої інстанції, який належним чином встановив обставини справи, перевірив їх доказами та застосував відповідний матеріальний закон.