розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Соло+" до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа: приватний нотаріус Дергачівського районного нотаріального округу Харківської області ОСОБА_4, про визнання договорів купівлі-продажу недійсними, за касаційною скаргою ОСОБА_5, яка діє в інтересах ОСОБА_1 та ОСОБА_2, на рішення апеляційного суду Харківської області від 19 серпня 2013 року,

У липні 2012 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Соло+" (далі - ТОВ "Соло+") звернулося з указаним позовом, обґрунтовуючи вимоги тим, що 25 грудня 2009 року між ТОВ "Соло+" в особі директора ОСОБА_3, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір купівлі-продажу, згідно з яким ТОВ "Соло+", продало, а ОСОБА_1 та ОСОБА_2 придбали майно, а саме: під'їзні дороги; СМ 623 фрезерний станок - 2 шт.; комплект обладнання на автоворота; МІ 2415 станок торцовочний; МХ 7212 фрезерно-коліровальний станок; фреза ТМ 06 МАНЗ; автоподаччик 5 ТВРГ 2044; аерограф ОЕЖ 51 НТЕ 1.3 Н08Т.680; аспір установка МФ 9060 -2 шт.; станок деревообробки 5СЗ/У; шипорізний станок МХВ 3512; автопогрузчик Котайі РР 25Т-16; станок рейсмус СМ 16К; протяжний механізм ОМ 414;протяжний механізм МХЗ 8; станок СРР 18/4; свердлильний станок ВС-410; універсальний шліфувальний станок; лентопильний станок; прес механічний; огорожа; фрезерний станок МХ 5117.

29 грудня 2009 року між ТОВ "Соло+" в особі директора ОСОБА_3, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір купівлі-продажу нежитлової будівлі - столярного цеху по АДРЕСА_1. Вказуючи, що оспорюванні договори укладені з порушенням вимог чинного законодавства, позивач на підставі ст. ст. 228, 232 ЦК України, просив визнати зазначені договори недійсними.

Рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 02 липня 2013 року, в задоволенні позову було відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Харківської області від 19 серпня 2013 року, рішення суду першої інстанції було скасовано та у справі ухвалено нове рішення, яким позов було задоволено. Визнано договори купівлі-продажу від 25 грудня 2009 року та 29 грудня 2009 року, укладені між ТОВ "Соло+" від імені якого діяла ОСОБА_3 та ОСОБА_1, ОСОБА_2 недійсними.

У касаційній скарзі ОСОБА_5, яка діє в інтересах ОСОБА_1 та ОСОБА_2, просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, мотивуючи свою вимогу порушенням судом норм процесуального права й неправильним застосуванням норм матеріального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи в задоволенні позову ТОВ "Соло+", суд першої інстанції виходив із того, що при укладенні договорів купівлі-продажу майна від 25 грудня 2009 року та від 29 грудня 2009 року права позивача не були порушені і підстави визнання цих договорів недійсними, відсутні.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов ТОВ "Соло+", суд апеляційної інстанції виходив із того, що ОСОБА_3, уклавши від імені ТОВ "Соло+" з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 оспорювані правочини, діяла з порушенням прав позивача, в зв'язку з чим наявні підстави в порядку ст. ст. 228, 232 ЦК України, для визнання цих договорів недійсними.

Проте погодитись з такими висновками апеляційного суду не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Ухвалене у справі судове рішення апеляційного суду зазначеним вимогам закону не відповідає.

Судом першої інстанції встановлено, що 25 грудня 2009 року між ТОВ "Соло+" в особі директора ОСОБА_3, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір купівлі-продажу, згідно з яким ТОВ "Соло+" продало, а ОСОБА_1 та ОСОБА_2 придбали майно, а саме: під'їзні дороги; СМ 623 фрезерний станок - 2 шт.; комплект обладнання на автоворота; МІ 2415 станок торцовочний; МХ 7212 фрезерно-коліровальний станок; фреза ТМ06 МАНЗ; автоподаччик 5 ТВРГ 2044; аерограф ОЕЖ51 НТЕ 1.3 Н08Т.680; аспір установка МФ 9060 -2 шт.; станок деревообробки 5СЗ/У; шипорізний станок МХВ 3512; автопогрузчик Котайі РР 25Т-16; станок рейсмус СМ 16К; протяжний механізм ОМ 414; протяжний механізм МХЗ 8; станок СРР 18/4; свердлильний станок ВС-410; універсальний шліфувальний станок; лентопильний станок; прес механічний; огорожа; фрезерний станок МХ 5117.

29 грудня 2009 року між ТОВ "Соло+" в особі директора ОСОБА_3, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір купівлі-продажу нежитлової будівлі - столярного цеху по АДРЕСА_1

Звертаючись до суду з позовом про визнання договорів купівлі-продажу недійсними, позивач ТОВ "Соло+" посилався на ст. ст. 228, 232 ЦК України.

Відповідно до ст. 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

У разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

Таким чином, для визнання правочину недійсним на підставі ст. 228 ЦК України, враховується вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути, зокрема: вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Відповідно до ст. 232 ЦК України правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним. Довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв'язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними.

Так, основною умовою застосування цієї статті є наявність зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною.

У п. 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) судам роз'яснено, що для визнання правочину недійсним на підставі ст. 232 ЦК України необхідним є встановлення умислу в діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявність домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя. При цьому не має значення, чи одержав учасник такої домовленості яку-небудь вигоду від здійснення правочину, чи правочин був вчинений з метою завдання шкоди довірителю.

Тобто для визнання недійсним правочину, вчиненого в результаті зловмисної домовленості, необхідно встановити факт зловмисної домовленості представника з іншою особою (свідоме вчинення правочину всупереч інтересам довірителя), наявність збитків та причинний зв'язок між зловмисною домовленістю та завданими збитками.

Із матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_3 з 15 листопада 2006 року, тобто на час підписання спірних договорів, була виконавчим директором ТОВ "СОЛО+".

Відповідно до ст. 30 Статуту виконавчим органом товариства є колегіальний (Дирекція) або одноособовий (Директор) Товариства. Дирекція складається з Генерального Директора, Виконавчого Директора, які діють в цивільному, торговому обігу від імені Товариства в межах, визначених дійсним Статутом, рішенням Зборів Учасників Товариства.

Виконавчий директор, має право без доручення купувати і продавати за готівку, в кредит; укладати договори, угоди, контракти, пов'язані з діяльністю товариства.

Рішення № 1511-06 від 15 листопада 2006 року про призначення на посаду виконавчого директора - ОСОБА_3, не скасовано та нечинним не визнавалося.

За таких обставин висновок суду першої інстанції про те, що ОСОБА_3 мала право на укладення спірних договорів є обґрунтованим, зокрема, позивачем не надано доказів того, що такими діями порушені його права.

Таким чином, суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позову про визнання правочинів недійсними з підстав, визначених ст. ст. 228, 232 ЦК України, обґрунтовано виходив із того, що вказані статті передбачають наявність вини та умислу при укладенні договорів, що повинно підтверджуватися відповідними доказами.

Такий висновок суду першої інстанції є обґрунтованим, під час встановлення зазначених фактів судом не були порушені норми цивільного процесуального законодавства й правильно застосовані норми матеріального права.

Безпідставно скасувавши законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції, апеляційний суд припустився помилки в застосуванні процесуального та матеріального закону.

Відповідно до ст. 339 ЦПК України, установивши, що апеляційним судом було скасовано судове рішення, ухвалене згідно із законом, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 339 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_5, яка діє в інтересах ОСОБА_1 та ОСОБА_2, задовольнити.

Рішення апеляційного суду Харківської області від 19 серпня 2013 року скасувати, а рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 02 липня 2013 року залишити в силі.