У січні 2012 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, в якому просить визначити частки сторін у спільній сумісній власності, а саме визначити за ним право власності на Ѕ частку квартири АДРЕСА_1, зобов'язати відповідачку не чинити йому перешкод в користуванні вказаною квартирою та вселити його у спірну квартиру.

Посилався на те, що перебував із відповідачкою в зареєстрованому шлюбі з 1 лютого 1992 року, який 12 жовтня 2007 року розірваний. За час спільного життя його матір'ю було придбано квартиру на його ім'я, що стверджується договором купівлі-продажу від 17 липня 1997 року. Через складні стосунки в сім'ї позивач вимушений піти проживати до знайомих, а відповідачка в цей час змінила замки на дверях, вселила в їх квартиру квартирантів, створивши йому перешкоди у користуванні спірною квартирою.

27 липня 2012 року позивач змінив позовні вимоги та просив визнати квартиру АДРЕСА_1 його власністю і вселити його у зазначену квартиру. Посилаючись на те, що він був власником частки у квартирі АДРЕСА_2. Всі співвласники даної квартири вирішили її продати з метою придбання кожному окремого житла. В рахунок сплати йому вартості його частки його матір за власні кошти придбала йому спірну квартиру, зазначивши його у договорі власником. А в серпні 1998 року квартира по АДРЕСА_4 була продана. Оскільки спірна квартира придбана не за спільні кошти подружжя, вона не може бути об'єктом права спільної власності, а є його особистою власністю.

У травні 2012 року ОСОБА_4 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3, в якому просить усунути перешкоди в користуванні квартирою АДРЕСА_1 та поділити спільне майно - квартиру АДРЕСА_1, визначивши її частку у спільній власності в розмір 3/4, а частку відповідача в розмірі 1/4.

Посилається на те, що перебувала в шлюбі з відповідачем, за час шлюбу ними придбано зазначену квартиру, однак у договорі купівлі-продажу покупцем зазначено лише відповідача. Оскільки вказана квартира придбана на спільні кошти за час перебування в шлюбі, просить поділити спільне майно, збільшивши її частку, в зв'язку із тим, що з нею проживає неповнолітній син, утриманням та вихованням якого відповідач ОСОБА_3 не цікавиться, аліментів не сплачував. Крім того, відповідач чинить їй перешкоди в користуванні квартирою, неодноразово приходить в стані алкогольного сп'яніння, погрожує їй, вчиняє психологічний тиск, змушуючи її відмовитись від частки в квартирі.

Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 5 листопада 2012 року позовні вимоги ОСОБА_4 задоволено частково. Поділено спільне майно подружжя квартиру АДРЕСА_3 та визнано за ОСОБА_4 право власності на 3/4 частини квартири АДРЕСА_3, а за ОСОБА_3 право на 1/4 частина квартири АДРЕСА_3. В решті позовних вимог ОСОБА_4 відмовлено. Позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено частково. Вселено ОСОБА_3 в квартиру АДРЕСА_3. В решті позовних вимог ОСОБА_3 відмовлено.

Ухвалою апеляційного суду Львівської області від 3 червня 2013 року рішення Сихівського районного суду м. Львова від 5 листопада 2012 року залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати оскаржувані судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, мотивуючи свої вимоги порушенням судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Задовольняючи позов ОСОБА_4 в частині поділу майна подружжя та визначаючи право власності за останньою на 3/4 частини, а за ОСОБА_3 на 1/4 частини спірної квартири та відмовляючи останньому у визначенні за ним права особистої приватної власності на зазначену квартиру, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що квартира по АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю подружжя, жодна із сторін не заявляла вимоги про її реальний розподіл, тому визначив ідеальні частки кожної зі сторін.

Однак з такими висновками судів попередніх судових інстанцій не можна погодитись з таких підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з ч. 1 ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує зокрема такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Відповідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважних причин самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Аналогічний правовий зміст мала ст. 22 КпШС України.

Згідно з ч. 1 ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

За змістом ч. 1 ст. 71 СК України, майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом.

Згідно із ст. 79 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Відповідно до роз'яснень, викладених у п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21 грудня 2007 року "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" (v0011700-07) , вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (ст.ст. 60, 69 СК України, ч. 3 ст. 368 ЦК України), відповідно до ч.ч. 2, 3 ст. 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту) незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Судами встановлено, що сторони перебували у шлюбі з 1 лютого 1992 року, який розірвано 12 жовтня 2007 року, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу. Від шлюбу у сторін ІНФОРМАЦІЯ_1 року народився син ОСОБА_5, тобто на момент винесення рішення був повнолітнім.

Відповідно до договору купівлі-продажу від 17 липня 1997 року ОСОБА_3 придбано квартиру АДРЕСА_3. 21 серпня 1997 року зареєстровано право власності позивача на вказану квартиру в ЛОДКБТІтаЕО.

Постановою Галицького районного суду м. Львова від 2 червня 1999 року ухвалено стягувати з ОСОБА_3 аліменти на неповнолітнього сина в розмірі 1/4 із всіх видів заробітку, але не менше 1/2 частини неоподаткованого мінімуму доходів громадян. Із довідок Сихівського ВДВС ЛМУЮ судом встановлено, що ОСОБА_3 ухиляється від сплати аліментів на дитину, у зв'язку із чим державним виконавцем вносилось подання про притягнення останнього до кримінальної відповідальності за ст. 164 КК України.

Відповідно до частини 7 статті 57 СК України, якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто (пункт 3 частини 1 статті 57 СК України).

Згідно з пунктами 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" (v0011700-07) , вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї (частина 4 статті 65 СК України).

Суди, у порушення вимог ст. ст. 213, 214, 303, 315 ЦПК України, належним чином не перевірили доводи сторін щодо заявлених ними позовних вимог, в рішенні не зазначили конкретні обставини і факти, що спростовують такі доводи; не з'ясували в повній мірі перелік майна, придбаного в період шлюбу на спільні кошти; не з'ясував всіх обставин справи, хоча їх з'ясування має суттєве значення для правильного вирішення справи. Вирішуючи питання про поділ майна та відступаючи на рівності часток в спільному майні, судом не зазначені відповідні обставини та підстави.

Таким чином, ні суд першої інстанції, ні апеляційний суд не дотримався встановленого ст. 212 ЦПК України принципу оцінки доказів, відповідно до якого суд на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду обставин справи аналізує і оцінює докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін. Суди не перевірили доводи позивача, що спірне майно придбане ним за кошти отримані від продажу приватизованої квартири.

Крім того, судом не визначено, яке майно придбане сторонами в період шлюбу на спільні кошти та підлягає поділу між ними з урахуванням вимог СК України та постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" (v0011700-07) .

У зв'язку з викладеним, судові рішення скасовуються у повному обсязі, оскільки наведені доводи, при їх усуненні, впливають на поділ майна подружжя та врахування можливої компенсації.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 338 ЦПК України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливлює встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Допущені судами порушення норм матеріального і процесуального права унеможливили встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, тому судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення Сихівського районного суду м. Львова від 5 листопада 2012 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 3 червня 2013 року скасувати. Справу передати на новий розгляд до Сихівського районного суду м. Львова.