розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до приватного акціонерного товариства "Українська пожежно-страхова компанія" про визнання умов договору недійсними, за касаційною скаргою приватного акціонерного товариства "Українська пожежно-страхова компанія" на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 20 травня 2013 року та ухвалу апеляційного суду Тернопільської області від 30 серпня 2013 року,-

ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати несправедливими та недійсними з моменту укладення п.22.1.2 та п.22.1.3.2. договору добровільного страхування наземних транспортних засобів (автокаско), укладеного між ним та ПрАТ "Українська пожежно-страхова компанія".

Свої вимоги обґрунтовував тим, що 10 червня 2009 року між ним та Тернопільською філією AT "Українська пожежна-страхова компанія" укладено договір добровільного страхування наземних транспортних засобів" (автокаско) серії АЗ/228 №0032, згідно з яким є застрахованим автомобіль марки Chevrolet Еріса LA69L, 2008 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1.

Зазначав, що 04 вересня 2009 року він звернувся до відповідача із заявою-повідомленням про настання страхової події, а саме, що 04 вересня 2009 року о 6 год. 30 хв. він виявив відсутність застрахованого транспортного засобу на місці його стоянки, тобто викрадення.

Листом від 04 грудня 2009 року за № 4910 ПрАТ "Українська пожежно-страхова компанія" відмовила йому у виплаті страхового відшкодування у зв'язку із порушенням п.22.1.2. та п.22.1.3.2. договору страхування, а саме: не повідомлення служби "Трасса" у 30 хвилинний термін з моменту виявлення страхового випадку (п.22.1.2.) та не передання страховику свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу (п.22.1.3.2.).

Вважає, що зазначені вище пункти договору суперечать ст.ст. 3, 991 ЦК України і ст. 26 Закону України "Про страхування" та є несправедливими в розумінні ст. 18 Закону України "Про захист прав споживачів".

Враховуючи наведене, просив задовольнити позов.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 20 травня 2013 року, залишеним без зміни ухвалою апеляційного суду Тернопільської області від 30 серпня 2013 року, позовні вимоги задоволено.

Визнано п.22.1.2 та п.22.1.3.2. договору добровільного страхування наземних транспортних засобів (автокаско) серії ДЗ/228 №0032 від 10 сервня 2009 року недійсним з моменту укладення.

Вирішено питання про судові витрати.

У касаційній скарзі, поданій через свого представника Каплуненко А.С., ПрАТ "Українська пожежно-страхова компанія" просить скасувати рішення та ухвалу судів попередніх інстанцій, ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову, мотивуючи свої вимоги порушенням судами норм матеріального та неправильним застосуванням норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам постановлені у справі судові рішення не відповідають.

Так, судами встановлено, що 10 червня 2009 року між ОСОБА_3 та Тернопільською філією AT "Українська пожежна-страхова компанія" укладено договір добровільного страхування наземних транспортних засобів" (автокаско) серії АЗ/228 №0032, згідно з яким є застрахованим автомобіль марки Chevrolet Еріса LA69L, 2008 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1.

Пунктом 22.1.3.2. зазначеного вище договору та п. 10.1.4.2. Правил страхування визначено, що у разі викрадення застрахованого транспортного засобу одночасно із поданням відповідної заяви страховику страхувальник зобов'язаний передати йому повний комплект ключів від цього транспортного засобу та оригінал свідоцтва про його реєстрацію. У разі, якщо ключі та або документи на цей транспортний засіб (свідоцтво про державну реєстрацію) було викрадено разом з цим транспортним засобом, то страховик має право зменшити розмір страхового відшкодування до 50 % або відмовити у виплаті страхового відшкодування, крім випадків, коли таке викрадення разом з ключами та/або документами на цей транспортний засіб (свідоцтво про державну реєстрацію) відбулося внаслідок застосування до страхувальника сили з боку третіх осіб.

Також, пунктами п. 21.2.7., 22.1.3.2. договору встановлено, що при настанні події, яка в подальшому може кваліфікуватись як страховий випадок, страхувальник зобов'язаний негайно, але не пізніше 30 хв., повідомити диспетчерську службу технічного асистансу страховика про настання такого випадку. Якщо страхувальник з поважних причин не мав можливості виконати зазначені дії, він повинен довести це документально.

Згідно заяви-повідомлення, наданої позивачем до AT "УПСК" 04.09.2009 року та зареєстрованої в журналі вхідної документації за № 42, на вул. С. Бандери в м. Тернополі 04.09.2009 року о 06 год. 30 хв. позивач виявив викрадення застрахованого автомобіля невідомими особами.

Листом від 04.12.2009 року за №4910 ПрАТ "Українська пожежно-страхова компанія" відмовила ОСОБА_3 у виплаті страхового відшкодування у зв'язку із порушенням п.22.1.2. та п.22.1.3.2. договору страхування, а саме: не повідомлення служби "Трасса" у 30 хвилинний термін з моменту виявлення страхового випадку (п.22.1.2.) та не передання страховику свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу (п.22.1.3.2.).

Задовольняючи позов та визнаючи недійсними п.22.1.2 та п.22.1.3.2 оспорюваного правочину, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що вони суперечать ст.ст. 3, 991 ЦК України, ст. 26 Закону України "Про страхування" та є несправедливими в розумінні ст. 18 Закону України "Про захист прав споживачів".

Проте до таких висновків суди дійшли внаслідок неправильного застосування норм матеріального права.

Відповідно до ч.1 ст. 18 Закону України "Про захист прав споживачів" продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими.

Частиною 3 статті 18 вказаного Закону закріплено, які умови можуть бути визнані несправедливими.

Такими умовами, зокрема, є :

- звільнення або обмеження юридичної відповідальності продавця (виконавця, виробника) у разі смерті або ушкодження здоров'я споживача, спричинених діями чи бездіяльністю продавця (виконавця, виробника);

- виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов'язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов'язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника);

- встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця;

- надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірванням або невиконанням ним договору;

- встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п'ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов'язань за договором;

- надання продавцю (виконавцю, виробнику) права розірвати договір із споживачем на власний розсуд, якщо споживачеві таке право не надається;

- надання продавцю (виконавцю, виробнику) права не повертати кошти на оплату ненаданої продукції у разі розірвання договору з ініціативи продавця (виконавця, виробника);

- надання продавцю (виконавцю, виробнику) права розірвати договір, укладений на невизначений строк із споживачем без повідомлення його про це, крім випадків, установлених законом;

- установлення невиправдано малого строку для надання споживачем згоди на продовження дії договору, укладеного на визначений строк, з автоматичним продовженням такого договору, якщо споживач не висловить відповідного наміру;

- установлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору;

- надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі;

- надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати характеристики продукції, що є предметом договору;

- визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору;

- надання продавцю (виконавцю, виробнику) права визначати відповідність продукції умовам договору або надання йому виключного права щодо тлумачення договору;

- обмеження відповідальності продавця (виконавця, виробника) стосовно зобов'язань, прийнятих його агентами, або обумовлення прийняття ним таких зобов'язань додержанням зайвих формальностей;

- встановлення обов'язку споживача виконати всі зобов'язання, навіть якщо продавець (виконавець, виробник) не виконає своїх;

- надання продавцю (виконавцю, виробнику) права передавати свої права та обов'язки за договором третій особі, якщо це може стати наслідком зменшення гарантій, що виникають за договором для споживача, без його згоди.

Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним (ч.5 ст.18 Закону).

Договір може бути визнано недійсним у цілому, якщо зміна якогось з положень зумовлює зміну інших положень договору.

Втім, суд першої інстанції належним чином не встановив і не зазначив, які саме пункти договору є несправедливими, чи узгоджуються ці положення договору з вимогами ч.3 ст. 18 Закону України "Про захист прав споживачів" та чи зумовили вони зміну інших і яких саме умов договору, що свідчить про недотримання встановленого ст. 212 ЦПК України принципу оцінки доказів, відповідно до якого суд на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду обставин справи аналізує і оцінює докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Визнаючи п. 22.1.2 договору страхування недійсним, суд вважав, що останній суперечить п. 5 ч. 1 статті 26 Закону України "Про страхування" та містить імперативне зобов'язання страхувальника повідомити страховика про настання страхового випадку на протязі 30 хвилин.

Втім, такий висновок є помилковим й зроблений без належного з'ясування обставин справи та аналізу змісту договору страхування.

Так, п. 22.1.3. вказаного договору визначено, що перевищення строків, визначених п.п. 22.1.2. або п. 22.1.3., є припустимим тільки у випадку, коли страхувальник не мав об'єктивної можливості своєчасно направити ці повідомлення, зокрема, за станом здоров'я внаслідок ДТП, що повинен підтвердити документально.

Згідно до п. 21.2.8. договору, якщо страхувальник не мав можливості протягом 30 хвилин повідомити технічний асистанс страховика, він має довести це документального.

Відповідних доказів матеріали справи не містять.

Визнаючи недійсним п. 22.1.3.2. договору страхування, суд жодним чином не мотивував своє рішення, а лише зазначив, що останній суперечить ст. 3 ЦК України, згідно якої загальними засадами цивільного судочинства, зокрема є справедливість, добросовісність та розумність.

Крім того, вирішуючи спір, суд першої інстанції залишив поза увагою й норми ч. 1 ст. 638 ЦК України, згідно з якою договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

З матеріалів справи вбачається, що зі змістом спірного договору та додатків до нього позивач був ознайомлений, погодився з ним та виконував умови вказаної угоди. Під час дії договору страхування жодна із сторін не зверталася одна до одної щодо включення або виключення окремих частин правочину.

Зазначеним обставинам суд оцінки також не дав.

Вищевказані обставини свідчать про те, що суд першої інстанції у порушення вимог статей 212, 214 ЦПК України фактичні обставини по справі не встановив, на свій розсуд витлумачив умови спірного договору, дав неправильну оцінку правовідносинам, які виникли між сторонами.

Перевіряючи в апеляційному порядку законність і обґрунтованість рішення місцевого суду, апеляційний суд також не звернув уваги на вищевикладене, допущені судом першої інстанції помилки не виправив, у порушення вимог ст. ст. 303, 315 ЦПК України належним чином не перевірив доводів апеляційної скарги, в ухвалі не зазначив конкретних обставин і фактів, що спростовують такі доводи, і залишив рішення суду першої інстанції без змін.

Оскільки розгляд справи апеляційним судом здійснюється за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими главою 1 розділу 5 ЦПК України (1618-15) , то рішення апеляційного суду має ґрунтуватися на відповідних доказах, досліджених у судовому засіданні, та містити доводи, за якими відхилені ті чи інші докази.

Виходячи з викладеного, колегія суддів вважає, що апеляційний суд не виконав своїх обов'язків, визначених законом, всебічно, повно й об'єктивно не з'ясував обставини справи та не надав їм належної оцінки. ухвалив судове рішення, що не відповідає вимогам законності і обґрунтованості, у зв'язку з чим таке рішення підлягає скасуванню з направленням справи на новий апеляційний розгляд.

Керуючись ст. ст. 336, 338, 342, 344 345 ЦПК України (1618-15) , колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ