розглянувши в попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації, треті особи: комунальне підприємство по утриманню житлового господарства у Дніпровському районі м. Києва, відділ громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Дніпровського РУГУ МВС України в м. Києві, служба у справах неповнолітніх Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації, про визнання приватизації квартири та свідоцтва про право власності недійсними, усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням та вселення, за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, про визнання особи такою, що втратила право користування житлом в квартирі власника, за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 7 червня 2013 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 18 вересня 2013 року,

У серпні 2011 року ОСОБА_1 звернулася до суду з вищезазначеним позовом, в якому просила, визнати недійсною приватизацію квартири АДРЕСА_1; визнати незаконним та скасувати розпорядження органу по оформленню права власності на об'єкти нерухомого майна Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації № 74-854С від 13 жовтня 2010 року; визнати недійсним свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 від 13 жовтня 2010 року, видане на ім'я ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 Дніпровською районною у м. Києві державною адміністрацією; усунути перешкоди у користуванні житловим приміщенням та вселити її в квартиру АДРЕСА_1.

На обґрунтування своїх позовних вимог зазначала, що заочним рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 3 вересня 2010 року за позовом ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, відділ громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Дніпровського РУ ГУ МВС України в м. Києві про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та зняття з реєстраційного обліку її було визнано такою, що втратила право користування житловим приміщенням в квартирі АДРЕСА_1.

Рішенням апеляційного суду м. Києва від 1 червня 2011 року заочне рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 3 вересня 2010 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено. Внаслідок постановлення незаконного заочного рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 3 вересня 2010 року вона втратила право на користування квартирою АДРЕСА_1 та була знята з реєстраційного обліку у спірній квартирі.

На підставі розпорядження органу по оформленню права власності на об'єкти нерухомого майна та житла Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації № 74-854С від 13 жовтня 2010 року була здійснення приватизація квартири АДРЕСА_1, передача якої у власність ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 була оформлена свідоцтвом про право власності від 13 жовтня 2010 року. Приватизація спірної квартири та отримання її у спільну сумісну власність у рівних долях відповідачами була здійснена на підставі чинного на той час заочного рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 03 вересня 2010 року. Після постановлення нового рішення апеляційного суду м. Києва від 1 червня 2011 року вона звернулася до із заявою до відділу громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Дніпровського РУ ГУ МВС України в м. Києві про реєстрацію її у спірній квартирі, але їй в цьому було відмовлено та рекомендовано звернутися до суду з позовом про визнання права користування спірним житловим приміщенням.

Крім того, ОСОБА_1 зазначала, що в спірній квартирі вона була зареєстрована з 1992 року і проживала разом з матір'ю ОСОБА_5, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 та разом зі своєю бабусею ОСОБА_6, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, а також з відповідачами по справі. На час постановлення заочного рішення Дніпровським районним судом м. Києва від 3 вересня 2010 року в квартирі були зареєстровані: вона - з 1992 року, її дядько - ОСОБА_3 - з 1990 року, його дружина ОСОБА_2 - з 1994 року та їх син ОСОБА_4 - з 1994 року. Після смерті матері і бабусі, вона залишилась без матеріальної підтримки, змушена була періодично проживати у батька, але спірну квартиру не залишала. В квартирі залишилися її особисті речі, документи, якими вона користувалася проживаючи в квартирі, що встановлено рішенням апеляційного суду м. Києві від 1 червня 2011 року. Вказаним рішенням суду також встановлено, що ключів від вхідних дверей ОСОБА_2 їй не давала, що з жовтня 2009 року по травень 2010 року після потрапляння в ДТП з поважних причин в цей період не могла проживати в спірній квартирі, а з липня 2010 року відповідачі взагалі перестали пускати її в квартиру, на її прохання ключів від квартири їй не надавали, тим самим чинили їй перешкоди в користуванні спірною квартирою.

Оскільки вона була незаконно позбавлена права користування квартирою та можливості реалізувати своє право на приватизацію частини спірного житлового приміщення, просила задовольнити позов.

У червні 2012 року ОСОБА_2 звернулася до Дніпровського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, в якому просила визнати ОСОБА_1 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1.

На обґрунтування своїх позовних вимог зазначала, що заочним рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 3 вересня 2010 року ОСОБА_1 була визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1. рішенням апеляційного суду м. Києва від 1 червня 2011 року заочне рішення Дніпровського районного суду м. Києва було скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено. Згідно зі свідоцтвом про право власності на квартиру вона, її чоловік ОСОБА_3 та син ОСОБА_4 є власниками спірної квартири. Оскільки ОСОБА_1 не живе в ній з власної ініціативи, просила задовольнити позов.

Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 1 листопада 2012 року вищезазначені цивільні справи об'єднано в одне провадження.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 7 червня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 18 вересня 2013 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.

Скасовано розпорядження Дніпровської РДА у м. Києві органу приватизації житла № 74-854С від 13 жовтня 2010 року.

Визнано недійсним свідоцтво про право власності на житло, а саме: квартиру АДРЕСА_1, видане 13 жовтня 2010 року на імя ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4

Вселено ОСОБА_1 в квартиру АДРЕСА_1.

В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати оскаржувані судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на наступне.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 та відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_2, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд, дослідивши докази в справі й давши їм належну правову оцінку, дійшов правильного висновку про обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 та безпідставність позовних вимог ОСОБА_2

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Докази та обставини, на які посилається заявник в касаційній скарзі, були предметом дослідження судами першої та апеляційної інстанцій та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судами були дотримані норми матеріального і процесуального права.