розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа - приватний нотаріус Кам'янець-Подільського міського нотаріального округу ОСОБА_5, про визнання недійсним договору дарування за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Хмельницької області від

15 липня 2013 року,

У лютому 2013 року ОСОБА_3 звернулась до суду з указаним позовом та просила визнати недійсним договір дарування, укладений 11 грудня

2008 року між ОСОБА_4 та нею, за яким вона подарувала Ѕ частини житлового будинку з господарськими спорудами по АДРЕСА_1. Позов мотивувала тим, що помилялась щодо обставин, які мають істотне значення, та правової природи договору, оскільки через похилий вік була впевнена, що укладає договір довічного утримання.

Рішенням Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 13 травня 2013 року позов задоволено. Визнано недійсним договір дарування Ѕ частини будинку з господарськими спорудами АДРЕСА_1, укладений 11 грудня 2008 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 Вирішено питання про судові витрати.

Рішенням апеляційного суду Хмельницької області від 15 липня 2013 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 порушує питання про скасування рішення апеляційного суду та залишення в силі рішення суду першої інстанції, мотивуючи свої доводи порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Колегія суддів вважає, що скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно з частиною 2 статті 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що при укладенні договір дарування частини будинку позивач мала на меті укладення договору довічного утримання, оскільки є особою похилого віку (1928 року народження), не мала на меті звільняти будинок, адже іншого житла не має, з відповідачем не перебуває у будь-яких родинних чи близьких відносинах, тобто ОСОБА_3 помилялась щодо обставин, які мають істотне значення для правочину. Посилаючись на статті 203, 229 ЦК України, суд визнав договір недійсним.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд дійшов висновку про недоведеність обставин про те, що позивачка помилялась щодо правової природи договору дарування, оскільки ОСОБА_3 власноручно отримувала витяг з реєстру прав власності на нерухоме майно для відчуження 1\2 частини домоволодіння, нотаріус під час посвідчення договору ознайомив її з умовами договору дарування 1\2 частини будинку та його правовими наслідками, позивач власноручним підписом підтвердила, що договір не є уявним або удаваним правочином. Отже, підстав для визнання договору дарування недійсним немає.

Погодитись із рішенням апеляційного суду не можна з наступних підстав.

Відповідно до статті 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Проте зазначеним вимогам рішення суду апеляційної інстанції не відповідає.

Так, відповідно до статей 229 - 233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним.

Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення.

Згідно із статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Судом встановлено, що 11 грудня 2008 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено договір дарування Ѕ частини житлового будинку з господарськими спорудами по АДРЕСА_1, що належала ОСОБА_3 на підставі договору дарування від 08 листопада 2011 року.

Договором встановлено сервітут, який полягає в особистому праві ОСОБА_3 безоплатно та безстроково користуватись дарунком відповідно до його цільового призначення, тобто проживати в будинку.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_3 зазначала, що через похилий вік (1928 року народження) та поганий стан здоров'я вона потребувала сторонньої допомоги, а тому вона була впевнена, що укладає із ОСОБА_4 договір про довічне утримання, тобто договір дарування було укладено під впливом помилки.

На підтвердження таких обставин ОСОБА_3 надала відповідні докази, зокрема, покази свідків, розрахункові книжки про оплату за комунальні послуги за утримання будинку, які були оформлені лише на її ім'я.

Безпідставно скасувавши законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції, апеляційний суд припустився помилки у застосуванні матеріального та процесуального закону, не звернув увагу на вищевикладене, у зв`язку з чим рішення суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції, що було помилково скасовано апеляційним судом.

Керуючись статтями 333, 336, 339, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ