розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" в особі Луганської обласної дирекції до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про звернення стягнення на предмет іпотеки, за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" в особі Луганської обласної дирекції на рішення Лутугинського районного суду Луганської області від 21 грудня 2012 року та ухвалу апеляційного суду Луганської області від 15 липня 2013 року,

У листопаді 2011 року публічне акціонерне товариство "Райффайзен Банк Аваль" в особі Луганської обласної дирекції (далі - ПАТ "Райффайзен Банк Аваль") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_4,

ОСОБА_5 про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Зазначало, що 26 квітня 2007 року між ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" та ОСОБА_4 було укладено кредитний договір, згідно з умовами якого останній отримав кредит у розмірі 177 000 доларів США на споживчі цілі, строком до 25 квітня 2017 року зі сплатою 12% річних.

У забезпечення виконання зобов'язань за вказаним договором,

3 травня 2007 року між банком та ОСОБА_4 було укладено договір іпотеки, за яким в іпотеку банку було передано нерухоме майно: комплекс цех газ заводу, ТП газ заводу, пункт розливу, прохідна загальною площею 2 400,8 кв. м, що розташоване по АДРЕСА_1

Посилаючись на те, що боржником не виконано належним чином зобов'язання щодо повернення суми кредиту, унаслідок чого утворилася кредитна заборгованість у розмірі 169 311,10 доларів США, ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" просило в рахунок погашення вказаної заборгованості звернути стягнення на предмет іпотеки.

Рішенням Лутугинського районного суду Луганської області від 21 грудня 2012 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Луганської області від 15 липня 2013 року, в задоволенні позову ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" відмовлено.

У касаційній скарзі ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" просить рішення Лутугинського районного суду Луганської області від 21 грудня 2012 року та ухвалу апеляційного суду Луганської області від 15 липня 2013 року скасувати, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права й неправильним застосуванням норм матеріального права, та ухвалити у справі нове рішення про задоволення позову банку.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Однак ухвалені у справі судові рішення не відповідають вищевказаним вимогам закону.

Ухвалюючи рішення та відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із безпідставності та недоведеності позовних вимог.

Проте погодитися з такими висновками судів не можна.

Судом установлено, що між ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" та ОСОБА_4 26 квітня 2007 року було укладено кредитний договір про надання відповідачу кредитних коштів у сумі 177 000 доларів США на споживчі цілі строком до 25 квітня 2017 року зі сплатою 12% річних.

Із травня 2007 року між тими ж сторонами було укладено договір іпотеки, предметом якого є нерухоме майно, а саме: комплекс цех газ заводу, ТП газ заводу, пункт розливу, прохідна загальною площею 2 400,8 кв. м, що розташоване по АДРЕСА_1

Відповідно до умов зазначеного договору іпотеки, іпотекодержатель має право у випадку невиконання іпотекодавцем своїх зобов'язань за кредитним договором отримати задоволення за рахунок заставленого майна.

У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_4 взятих на себе зобов'язань за договором кредиту, виникла кредитна заборгованість, розмір якої станом на 26 листопада 2012 року складав 169 311,10 доларів США.

18 липня 2011 року господарським судом Харківської області було винесено постанову про визнання фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру, під час дії якої до кола ліквідаційної маси банкрута внесено й спірне нерухоме майно, яке в подальшому було реалізовано в рамках процедури банкрутства - переможцю аукціону ОСОБА_6

ОСОБА_6, у свою чергу, передав зазначене майно в заставу на забезпечення виконання договору позики. На підставі судового рішення на вказане майно було звернуто стягнення й воно за договором купівлі-продажу було придбано ОСОБА_5

Згідно зі ст. 572 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Відповідно до ч. 1 ст. 575 ЦК України та ст. 1 Закону України "Про іпотеку" в силу іпотеки іпотекодержатель має право у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки.

За правилами ст. 23 Закону України "Про іпотеку" у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою.

Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статусу іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих же умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Така сама позиція викладена і в п. 34 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин" від 30 березня 2012 року № 5 (v0005740-12) .

У порушення зазначених вимог закону та ст. ст. 212- 214, 315 ЦПК України суди не встановили дійсних прав і обов'язків сторін, які випливають із кредитного договору та договору іпотеки; не визначилися з тим, яка правова норма підлягає застосуванню до спірних правовідносин й, не застосувавши положення ст. 23 Закону України "Про іпотеку", дійшли передчасного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Також, поза увагою судів обох інстанцій залишилися вимоги ст. 17 Закону України "Про іпотеку", якою визначені підстави припинення іпотеки, зокрема припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати) переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її; якщо предметом іпотечного договору є земельна ділянка і розташована на ній будівля (споруда), в разі знищення (втрати) будівлі (споруди) іпотека земельної ділянки не припиняється; з інших підстав, передбачених цим Законом. Наступні іпотеки припиняються внаслідок звернення стягнення за попередньою іпотекою, та не передбачено такої підстави, як продаж предмету іпотеки.

Крім того, посилаючись у рішеннях та вважаючи встановленим той факт, що ОСОБА_5 спірне майно придбано в порядку реалізації майна за судовим рішенням, суди як першої так і апеляційної інстанцій не навели доказів на підтвердження викладеного. Матеріали справи таких доказів також не містять.

Ураховуючи, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, повністю не встановлені, колегія суддів дійшла висновку, що судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" в особі Луганської обласної дирекції задовольнити частково.

Рішення Лутугинського районного суду Луганської області від 21 грудня 2012 року та ухвалу апеляційного суду Луганської області від 15 липня 2013 року скасувати.

Справу за позовом публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" в особі Луганської обласної дирекції до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про звернення стягнення на предмет іпотеки передати на новий розгляд до суду першої інстанції.