головуючого Дьоміної О.О., суддів: Дем'яносова М.В., Коротуна В.М.,розглянувши в попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про стягнення боргу та за зустрічним позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_4 про визнання правочину недійсним, за касаційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Криничанського районного суду Дніпропетровської області від 24 квітня 2013 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 липня 2013 року,

У листопаді 2012 року ОСОБА_4 звернувся до суду із зазначеним позовом до ОСОБА_5, посилаючись на те, що 18 червня 2010 року ОСОБА_5 позичив у нього грошові кошти в розмірі 45 000 грн із щоденною сплатою 1 % від суми боргу та зі строком повернення до 3 липня 2010 року, про що було складено розписку.

Оскільки грошові кошти та нараховані позивачем відсотки ОСОБА_5 не повернув, на неодноразові звернення позивача з приводу повернення боргу відповідач не реагував, ОСОБА_4 уточнюючи позовні вимоги, просив суд стягнути з ОСОБА_5 на свою користь суму боргу із врахуванням індексу інфляції в розмірі 50 625 грн та 3 % річних в розмірі 3 375 грн.

У грудні 2012 року ОСОБА_5 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_4, посилаючись на те, що дійсно ним було складено розписку від 18 червня 2010 року, проте грошові кошти ОСОБА_5 не отримував, а він виступав як поручитель іншої особи, яка і позичила зазначені грошові кошти.

Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_5 вважає, що укладений між ним та ОСОБА_4 правочин є удаваним, оскільки фактично між ними було укладено не договір позики, а договір поруки.

Оскільки ОСОБА_4 протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явив до нього вимоги про стягнення заборгованості, ОСОБА_5 вважав, що порука є припинено.

Враховуючи викладене, позивач просив суд визнати недійсним договір позики від 18 червня 2010 року, укладений між ним та ОСОБА_4

Рішенням Криничанського районного суду Дніпропетровської області від 24 квітня 2013 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 липня 2013 року, позов ОСОБА_4 задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 заборгованість за договором позики в розмірі 54 000 грн.

Вирішено питання про стягнення судових витрат.

В задоволенні зустрічного позов ОСОБА_5 відмволено.

У касаційній скарзі ОСОБА_5 просить суд касаційної інстанції скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовити, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосування норм матеріального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на наступне.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суди дійшли обґрунтованого висновку, що позовні вимоги ОСОБА_4 підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

Судами встановлено, що 18 червня 2010 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 було укладено договір позики, відповідно до умов якого ОСОБА_5 взяв у борг грошові кошти в сумі 45 000 грн, зазначене підтверджується розпискою (а.с. 10). Також розпискою встановлено строк повернення грошових коштів до 3 липня 2010 року та передбачено, що у разі несвоєчасного або неповного повернення грошових коштів ОСОБА_5, сума боргу розраховується із встановленням 1 % в день від розміру боргу. Зазначена розписка була складена в присутності свідків ОСОБА_6 та ОСОБА_7, про що містяться їх підписи у розписці.

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Статтею 1046 ЦК України встановлено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно зі статтею 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_4, суди правильно виходили із того, що ОСОБА_5 не виконав взяте на себе грошове зобов'язання перед ОСОБА_4, що в силу ст. ст. 526, 625, 1046 ЦК України є підставою для стягнення з відповідача на користь ОСОБА_4 заборгованості за договором позики.

Статтею 215 ЦК України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Частиною 1 статті 60 ЦПК України передбачено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, суди правильно виходили із того, що ОСОБА_5 не надано жодного належного та допустимого доказу на підтвердження обставин, викладених в зустрічному позові.

Доводи ОСОБА_5 щодо порушення судами норм процесуального закону не знайшли свого підтвердження та спростовуються наявними у справі доказами (а.с.53, 57).

За таких обставин судова колегія дійшла висновку, що судами вірно встановлено та належно перевірено обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судові рішення ухвалено із додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому підстав для їх зміни чи скасування немає.

Наведені в касаційній скарзі доводи висновків судів не спростовують.

Керуючись ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_5 відхилити.

Рішення Криничанського районного суду Дніпропетровської області від 24 квітня 2013 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 липня 2013 року залишити без змін.