розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5 про визнання договору дарування договором купівлі-продажу, поділ майна подружжя в натурі за касаційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 8 квітня 2013 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 10 липня 2013 року,

У вересні 2004 році ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5 та ОСОБА_6, третя особа - ОСОБА_7, про визнання договору дарування 221/1000 частини квартири АДРЕСА_1, укладеного 12 вересня 2002 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_5, удаваною угодою. Позивач зазначав, що, перебуваючи у шлюбі з ОСОБА_5, вони придбали у ОСОБА_6 за 172250 грн. (32500 доларів США) 221/1000 частини цієї квартири, але в нотаріальній конторі оформили цей правочин шляхом укладення договору дарування. Посилаючись на зазначене, ОСОБА_3 просив суд визнати цей договір удаваною угодою з підстав, передбачених ст. 58 ЦК УРСР 1963 року.

У вересні 2004 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_8 і ОСОБА_5 про визнання недійсним договору дарування квартири АДРЕСА_2, укладеного 18 вересня 2002 року між ОСОБА_8 і ОСОБА_5 Зазначав, що ця квартира була набута ОСОБА_5 за договором купівлі-продажу під час перебування з ним у зареєстрованому шлюбі, проте відповідачка без його відома подарувала цю квартиру своїй матері ОСОБА_8 Посилаючись на зазначене, ОСОБА_3 просив суд визнати указаний договір дарування недійсним.

14 квітня 2008 року ОСОБА_3 уточнив позов та зазначав, що з 1993 року проживав однією сім'єю з ОСОБА_5, а 30 грудня 2000 року між ними було зареєстровано шлюб. За час сумісного проживання 11 вересня 1998 року ними за сумісні кошти було придбано квартиру АДРЕСА_3, 221/1000 частини квартири АДРЕСА_1, квартиру АДРЕСА_2, яку відповідачка без його згоди подарувала своїй матері ОСОБА_10, а також два контейнери на торговому місці № 1740 контейнерного комплексу Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - TOB) "Промтоварний ринок", які відповідачка без згоди позивача продала ОСОБА_11 Посилаючись на зазначене, ОСОБА_3 просив суд виділити йому квартиру АДРЕСА_3 та 221/1000 частини квартир АДРЕСА_1.

У листопаді 2007 року ОСОБА_5 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя. Зазначала, що 30 грудня 2000 року зареєструвала з відповідачем шлюб, який рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 30 грудня 2004 року було розірвано. За час перебування у шлюбі ними було набуто майно, яке вона просила суд поділити шляхом виділення їй автомобіля "Volkswagen Passat", холодильника, пральної машини, телевізора, відеокамери, відеомагнітофону, письмового столу, посуди, кухонної утворі та сервізу на шість персон, а ОСОБА_3 виділити автомобіль "Daewoo Lanos", меблеву стінку та кресло "Міністр", також стягнути з відповідача на її користь 7319 грн., отриманих ним від продажу 17 серпня 2002 року квартири.

ОСОБА_5 неодноразово уточнювала зустрічний позов та остаточно просила суд виділити ОСОБА_3 майно загальною вартістю 304170 грн, а їй - 222059 грн. 50 коп. та стягнути з відповідача на її користь 41055 грн 50 коп. грошової компенсації.

Ухвалою Приморського районного суду Одеської області від 14 травня 2010 року зустрічний позов ОСОБА_5 залишено без розгляду з підстав, передбачених п. 3 ч. 1 ст. 207 ЦПК України.

Справа розглядалась судами неодноразово.

Останнім рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 8 квітня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 10 липня 2013 року, позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено. Визнано, що 12 вересня 2002 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 було вчинено договір купівлі-продажу 221/1000 частини квартири АДРЕСА_1. Розділено в натурі між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 спільне сумісне майно подружжя виділенням у власність ОСОБА_3: квартири АДРЕСА_3; 22/1000 частини квартири АДРЕСА_1.

У касаційній скарзі ОСОБА_5, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовити.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що з 1993 року сторони проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу, а 30 грудня 2000 року зареєстрували шлюб, який рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 30 грудня 2004 року розірвано. Крім того, сторони мали спільний бізнес по торгівельній діяльності через власні магазини та торгові точки, зокрема на контейнерному комплексі ТОВ "Промтоварний ринок". За час проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, до 30 грудня 2000 року, та ведення спільної торгівельної діяльності з отриманням загального прибутку, сторонами було придбано майно у вигляді квартири АДРЕСА_3, а також контейнери на торговому місці № 1740 контейнерного комплексу ТОВ "Промтоварний ринок". Після укладення шлюбу було придбане 221/1000 квартири АДРЕСА_1 та квартира АДРЕСА_2. Зазначене майно є спільною сумісною власністю, оскільки придбане за спільні кошти внаслідок спільної праці членів однієї сім'ї, а тому має бути враховане при поділі майна подружжя.

З такими висновками погодився й апеляційний суд, зазначивши, що все спірне майно підлягає поділу як майно, набуте за час сумісного проживання без реєстрації шлюбу, так і під час зареєстрованого шлюбу.

Проте повністю погодитись із таким висновком апеляційного суду не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Зазначеним вимогам закону судове рішення апеляційного суду не відповідає.

Судом установлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_5 з 1993 року проживали однією сім'єю, були пов'язані спільним побутом. Крім того, вони мали спільний бізнес по торгівельній діяльності через власні магазини та торгові точки, зокрема на контейнерному комплексі ТОВ "Промтоварний ринок". 30 грудня 2000 року сторони зареєстрували шлюб, в якому перебували до липня 2004 року.

За час проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу до 30 грудня 2000 року сторонами було придбано майно у вигляді квартири АДРЕСА_3, а також контейнери на торговому місці № 1740 контейнерного комплексу ТОВ "Промтоварний ринок". Після укладення шлюбу було придбано 221/1000 квартири АДРЕСА_1 та квартира АДРЕСА_2.

Суди вважали, що придбана квартири АДРЕСА_3 є такою, що придбана за кошти від спільного прибутку, внаслідок ведення спільної діяльності, а тому є спільною частковою власністю сторін у розмірі по 1/2 частині.

Відповідно до ч. 2 ст. 17 Закону України "Про власність" майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.

У п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 (v0020700-95) "Про судову практику у справах про захист права власності" роз'яснено, що частка учасника спільної сумісної власності визначається при поділі майна, виділі частки з спільного майна, зверненні стягнення на майно учасника спільної власності за його боргами, відкритті після нього спадщини. Оскільки праця є основою створення і примноження власності громадян, розмір частки учасника спільної сумісної власності визначається ступенем його трудової участі, якщо інше не випливає із законодавства України. Розмір часток у спільній сумісній власності подружжя визначається за нормами Кодексу про шлюб та сім'ю (2006-07) . При відсутності доказів про те, що участь когось з учасників спільної сумісної власності (крім сумісної власності подружжя) у надбані майна була більшою або меншою - частки визначаються рівними.

Суди зазначене не врахували та визначили розмір частки у спільній частковій власності по 1/2 частині лише внаслідок того, що сторони проживали однією сім'єю, не з'ясувавши у порушення ст. 214 ЦПК України ступінь участі у спільній діяльності кожної із сторін.

Враховуючи вартість контейнерів, придбаних до укладення шлюбу та проданих ОСОБА_5 без згоди ОСОБА_3, суди вважали, що відповідачка здійснила відчуження вказаного майна, яке є спільною частковою власністю, без згоди позивача, а тому має враховуватись при розподілі майна. При цьому суди в порушення ст. ст. 212- 214 ЦПК України не з'ясували ступінь участі ОСОБА_3 у їх придбанні, оскільки вони придбані відповідачкою до укладення шлюбу.

Про вказане порушення закону зазначив Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ у своєму судовому рішенні від 23 лютого 2011 року при скасуванні попередніх судових рішень, однак апеляційний суд всупереч вимогам ч. 4 ст. 338 ЦПК України вказівки суду касаційної інстанції не виконав.

Також судом установлено, що 1 жовтня 2001 року, знаходячись у шлюбі ОСОБА_5 уклала з ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15 та ОСОБА_16 договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2. 18 вересня 2002 року відповідачка уклала договір дарування вказаної квартири на користь своєї матері, ОСОБА_10

Суди вважали, що вказана квартира є спільною сумісною власністю подружжя, квартира відчужена без згоди іншого співвласника, ОСОБА_3, то вказане нерухоме майно має бути враховано при поділі майна подружжя.

Відповідно до договору дарування від 12 вересня 2002 року, ОСОБА_6 відчужила ОСОБА_5 221/1000 частини квартири АДРЕСА_1 на безоплатній основі.

При цьому суди вважали цей правочин договором купівлі-продажу, оскільки ОСОБА_6 отримала від ОСОБА_5 172 500 грн, які є власністю ОСОБА_3, оскільки отримані ним від НКО "Афганська община". Суди всупереч ч. 4 ст. 60 ЦПК України зробили припущення, що передані позивачу кошти є даром та відповідно до ст. 24 КзПШ УРСР входять до особистого майна ОСОБА_3

Такі висновки судів є передчасними, оскільки позивачем у порушення вимог ст. ст. 10, 60 ЦПК України не доведено, що саме за отримані ним кошти придбано вказану квартиру та, крім того, не доведено сам факт отримання ним цих грошових коштів.

Відповідно до ч. 2 ст. 58 ЦК УРСР, якщо угода укладена з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі.

Встановивши, що угода укладена з метою приховати іншу угоду, суд відповідно до ч. 2 ст. 58 ЦК УРСР визнає, що сторонами укладена та угода, яку вони дійсно мали на увазі. У тому разі, коли така угода суперечить законові, суд постановляє рішення про визнання недійсною укладеної сторонами угоди із застосування наслідків, передбачених для недійсності угоди, яку вони мали на увазі.

Положення цієї норми застосовуються у тому разі, коли укладається саме удавана угода, тому що разом з нею укладається і реальна угода. При цьому, скасовуючи удавану угоду, обидві сторони діють умисно, усвідомлюючи, що укладають саме таку угоду та виконують умови реальної угоди.

Таким чином, суди прийшли до передчасного висновку про те, що договір дарування є удаваним та насправді був укладений для приховання в дійсності укладеного договору купівлі-продажу.

На вищезазначені порушення у своїй апеляційній скарзі посилалась ОСОБА_5, проте апеляційним судом ці доводи не взяті до уваги.

Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, апеляційним судом не встановлені, судове рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.