Суддів: Висоцької В.С., Гримич М.К., Савченко В.О., Умнової О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_6, третя особа: приватний нотаріус Обухівського районного нотаріального округу ОСОБА_7 про визнання правочину удаваним, за касаційною скаргою ОСОБА_5 на рішення апеляційного суду Київської області від 18 червня 2013 року, -

У липні 2012 року ОСОБА_5 звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати удаваною угодою договір дарування частини земельної ділянки від 15 березня 2005 року, укладений між ОСОБА_8 та ОСОБА_6; визнати земельну ділянку по АДРЕСА_1 площею 0,15 га спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_6.

Позов мотивований тим, що позивач перебуваючи з відповідачем у шлюбі, фінансував придбання будинку, який в подальшому було оформлено на батька останньої - ОСОБА_9 Під час приватизації земельної ділянки, на якій розташований даний будинок, ділянка була оформлена на мати відповідача ОСОБА_8 Остання, вирішивши переоформити на них з відповідачем частину земельної ділянки в розмірі 0,15 га, уклала з ОСОБА_6 15 березня 2005 року договір дарування земельної ділянки. Після отримання державного акту на землю, її власником почала вважатися особисто ОСОБА_6, але фактично ця земельна ділянка була спільною власністю подружжя ОСОБА_6, оскільки спільно ними використовувалась. Позивач продовжував будівництво житлового будинку для своєї сім'ї. Тому, посилаючись на вказані обставини, вважає укладений договір дарування удаваною угодою, оскільки насправді мала місце угода про передачу вказаної земельної ділянки не в особисту власність ОСОБА_6, а у спільну сумісну власність подружжя ОСОБА_6. 24 липня 2012 року позивач дізнався, що ОСОБА_6 вирішила одноособово продати земельну ділянку, що порушує його права як співвласника та сприяло зверненню до суду з відповідним позовом.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 5 листопада 2012 року позов задоволено. Визнано удаваною угодою договір дарування частини земельної ділянки №963 від 15 березня 2005 року, укладений між ОСОБА_8 та ОСОБА_6 Визнано земельну ділянку, яка розташована по АДРЕСА_1, загальною площею 0,15 га спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_6.

Рішенням апеляційного суду Київської області від 18 червня 2013 року апеляційну скаргу ПАТ "Альфа-Банк" задоволено. Рішення місцевого суду скасовано з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Позивач, не погоджуючись з даним рішенням суду апеляційної інстанції подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить його скасувати із залишенням в силі рішення місцевого суду.

Заслухавши доповідь судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, дослідивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити, виходячи з наступного.

Суд першої інстанції, задовольняючи позов виходив з того, що 15 березня 2005 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_6 було укладено договір, який за своєю правовою природою є угодою про передачу земельної ділянки не в особисту власність ОСОБА_6, а у спільну сумісну власність подружжя ОСОБА_6. До таких правовідносин мають застосовуватися правила, якими регулюються правовідносини у сфері дарування вказаної земельної ділянки подружжю ОСОБА_6.

Скасовуючи рішення місцевого суду з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог суд апеляційної інстанції виходив з того, що звертаючись до суду з позовом про визнання договору дарування частини земельної ділянки удаваною угодою та визнання даної земельної ділянки спільною сумісною власністю подружжя, позивач вказував, що договір дарування від 15 березня 2005 року в частині обдарованого є удаваною угодою. Разом з тим, вимог про визнання даного договору дарування недійсним позивачем не заявлялося. З наданих позивачем доказів не вбачається, що він надавав грошові кошти для придбання будинку ОСОБА_9, а договір купівлі-продажу від 19 грудня 1980 року такої інформації не містить.

Згідно висновків суду апеляційної інстанції, місцевий суд неправильно встановив фактичні обставини справи, не дав належну оцінку наданим сторонами доказам, не врахував презумпцію правомірності правочину, у зв'язку із чим, дійшов необґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог, оскільки надані позивачем докази у своїй сукупності є недостатніми для визнання даного договору дарування удаваним.

Висновки суду апеляційної інстанції не відповідають фактичним обставинам справи та зібраним у справі доказам, не узгоджуються з нормами матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.

Згідно зі ст.ст. 213, 214 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вказаним вимогам процесуального права рішення суду апеляційної інстанції не відповідає.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_5 та ОСОБА_6 перебувають в зареєстрованому шлюбі з 24 квітня 1979 року.

Згідно договору купівлі-продажу будинку 19 грудня 1980 року, ОСОБА_9 прибав будинок, що знаходиться в с. Підгірці Обухівського району Київської області і розташований на земельній ділянці 1000 кв.м.

ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_9 помер.

7 квітня 2004 року ОСОБА_8 на підставі рішення Підгірцівської сільської ради від 26 грудня 2003 року отримала державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,2500 га, що розташована в адміністративних межах Підгірцівської сільської ради з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд, та державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,4071 га, що розташована в адміністративних межах Підгірцівської сільської ради з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства.

15 березня 2005 року, згідно договору дарування частини земельної ділянки, ОСОБА_8 подарувала, а ОСОБА_6 прийняла в дар частину земельної ділянки площею 1500 кв.м від земельної ділянки загальною площею 2500 кв.м, розташованої на території Підгірцівської сільської ради з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства.

На підставі вказаного договору дарування ОСОБА_6 отримала державний акт на право приватної власності на земельну ділянку площею 0,1500 га, що розташована по АДРЕСА_1 з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд.

Відповідно до ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.

До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені статтею 216 ЦК України, можуть застосовуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний.

В даному випадку, на підставі зібраних у справі письмових доказів та показів свідків ОСОБА_10, ОСОБА_11 місцевий суд встановив, що під час укладання договору дарування частини земельної ділянки сторони угоди діяли свідомо з метою зменшення витрат на оформлення та нотаріальне посвідчення угоди, при цьому їх дії були спрямовані на досягнення правових наслідків у вигляді права власності на земельну ділянку не особисто ОСОБА_6, а подружжя ОСОБА_6, але ці наміри були приховані укладенням угоди про дарування частини земельної ділянки особисто ОСОБА_6

Факт використання земельної ділянки спільно позивачем та відповідачем підтверджується показами свідків, квитанціями, товарними чеками та накладними на будівельні матеріали, який позивач завозив для будівництва будинку на спірній земельній ділянці. Вказані докази не спростовані відповідачем в ході розгляду справи судом першої інстанції, та не спростовані ПАТ "Альфа-Банк" в ході апеляційного розгляду справи. При цьому, останній в ході апеляційного розгляду справи обмежився загальними посиланнями на порушення місцевим судом норм матеріального та процесуального права, не навівши ґрунтовних доводів, які б спростовували висновки суду першої інстанції.

Крім того, факт будівництва будинку на спірній земельній ділянці безпосередньо позивачем, оплата ним відповідних коштів та обставини того, що спірна земельна ділянка була придбана за його кошти і завжди вважалась спільною сумісною власністю подружжя не оспорювались відповідачем та його представником в ході розгляду справи, що зокрема підтверджується виступом у судових дебатах представника відповідача ОСОБА_6 (а.с.67), у якому останній, не спростовуючи даних фактів пояснив, що такі факти у даному випадку значення не мають, оскільки згідно договору дарування, посвідченому нотаріально ніяких інших осіб крім ОСОБА_6 та ОСОБА_8 не зазначено, тому навіть ті обставини, що земельна ділянка і вважалась завжди спільною сумісною власністю подружжя, підстави для визнання договору дарування частини земельної ділянки удаваним відсутні.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення місцевого суду та відмовляючи у задоволенні позову не врахував вказаних обставин, не надав належної оцінки доводам апеляційної скарги, поданої банком, не спростував висновків місцевого суду з посиланням на відповідні докази.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов обґрунтованих висновків, що в даному випадку має місце дарування вказаної земельної ділянки подружжю ОСОБА_6 та правильно застосував до спірних правовідносин ст.60 СК України, ст. 368, 392 ЦК України, визнавши цю земельну ділянку спільною сумісною власністю подружжя.

В порушення вимог ст.ст. 57, 63, 212 ЦПК України, суд апеляційної інстанції не спростував висновків місцевого суду та доказів, на які він посилався, як на підставу для задоволення позову. Належним чином не мотивував свою позицію.

Відповідно до ч.2 ст. 303 ЦПК України апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.

Колегія суддів не приймає до уваги посилання суду апеляційної інстанції на наявність іпотечного договору, пов'язаного зі спірною земельною ділянкою. Вказаний іпотечний договір не є предметом розгляду у даній справі та був укладений значно пізніше, ніж договір дарування. Дослідження такого іпотечного договору не має доказового значення для розгляду даної справи, а сам іпотечний договір не впливає на прийняття рішення про визнання договору дарування удаваною угодою.

В порушення ч.2 ст. 303 ЦПК України суд апеляційної інстанції вдався до оцінки нових доказів, які не були предметом дослідження в ході розгляду справи судом першої інстанції. При цьому, апеляційний суд не вказав, які докази були досліджені місцевим судом з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, та не обґрунтував підстав для дослідження нових доказів, які не були подані до суду першої інстанції, не перевірив поважність причин їх не подання раніше.

При оцінці наявних в матеріалах справи доказів апеляційним судом не враховано приписів ч.2 ст. 59 ЦПК України, згідно якої обставини справи, що за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.