розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Луганського міського комунального підприємства "Теплокомуненерго" до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Жовтневого районного суду м. Луганська від 29 листопада 2012 року та ухвалу апеляційного суду Луганської області від 18 квітня 2013 року,

У вересні 2012 року Луганське міське комунальне підприємство "Теплокомуненерго" (далі ЛМКП "Теплокомуненерго") звернулося до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що у результаті несплати житлово-комунальних послуг у період з вересня 2008 року по жовтень 2012 року за ОСОБА_3 утворилася заборгованість у розмірі 5 646 грн. 36 коп. Враховуючи викладене та з урахуванням уточнень позовних вимог, позивач просив стягнути з відповідача заборгованість за надані комунальні послуги у розмірі 5 646 грн. 36 коп., інфляційні збитки у розмірі 1 201 грн. 07 коп. та 3 % річних у розмірі 505 грн. 04 коп.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Луганська від 29 листопада 2012 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Луганської області від 18 квітня 2013 року, позов ЛМКП "Теплокомуненерго" задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ЛМКП "Теплокомуненерго" заборгованість за комунальні послуги за період з 09 вересня 2008 року по 01 жовтня 2012 року у розмірі 3 241 грн. 81 коп., інфляційні втрати у розмірі 998 грн. 47 коп., 3 % річних у розмірі 397 грн. 12 коп. та судовий збір у розмірі 135 грн. 35 коп. В іншій частині позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати судові рішення, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, й ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що відповідач допустив прострочку оплати наданих комунальних послуг, у результаті чого за ним утворилася заборгованість. Крім того, позивач перервав строк позовної давності отримавши судовий наказ щодо стягнення з відповідача указаної заборгованості, який в подальшому був скасований районним судом.

Проте повністю з такими висновками судів погодитись не можна.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Вказаним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Судами встановлено, що ОСОБА_3 є споживачем комунальних послуг у квартирі АДРЕСА_1.

07 вересня 2011 року за заявою ЛМКП "Теплокомуненерго" Жовтневим районним судом м. Луганська видано судовий наказ на стягнення з ОСОБА_3 заборгованості за період з 01 березня 1998 року по 21 грудня 2010 року, проте ухвалою цього ж суду від 05 жовтня 2011 року зазначений наказ скасовано.

Пред'являючи позов, ЛМКП "Теплокомуненерго" посилалось на те, що за період з 01 серпня 2008 року по 01 жовтня 2012 року відповідач неналежним чином здійснював оплату за надані йому комунальні послуги, що спричинило виникнення заборгованості.

Відповідач звернувся до місцевого суду із заявою про застосування наслідків спливу строку позовної давності.

Згідно зі ст. ст. 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до ч. ч. 3, 4 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Частинами 2, 3 ст. 264 ЦК України передбачено, що позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

Частково задовольняючи позов, суди першої та апеляційної інстанцій у порушення ст. ст. 212- 214, 303, 315 ЦПК України не перевірили правильності та періоду нарахування заборгованості й дійшли до передчасного висновку про переривання перебігу позовної давності.

Так, в ухвалі Жовтневого районного суду м. Луганська від 05 жовтня 2011 року, якою скасовано судовий наказ про стягнення з відповідача заборгованості за комунальні послуги, вказано, що спірна заборгованість нарахована за період з 01 березня 1998 року по 31 грудня 2010 року, тобто більше ніж за три роки до моменту звернення до суду із позовом. При цьому суми заборгованості, інфляційних збитків та 3 % річних, визначені ЛМКП "Теплокомуненерго" у даному позові (без урахування уточнень позовних вимог), повністю співпадають із сумами, заявленими позивачем у попередній справі. Відтак, розмір заборгованості позивачем визначений не з вересня 2008 року, а фактично з березня 1998 року, на що суди не звернули уваги. При цьому за правилами ЦК УРСР (1540-06) (який діяв на час початку утворення заборгованості) суди з власної ініціативи застосовують правила про позовну давність.

Отже, не виконавши вимог процесуального закону відносно перевірки доказів та належності позовних вимог, суди передчасно визнали позов ЛМКП "Теплокомуненерго" про стягнення комунальної заборгованості таким, що пред'явлений у межах строку позовної давності.

Крім того, розрахунок інфляційних збитків та 3 % річних, здійснений судом першої інстанції, є неправильним, оскільки за основу нарахування судом взято кінцеву суму заборгованості, яка утворилася за весь період прострочення.

При цьому, якщо у період розрахунку інфляційних збитків та 3 % річних розмір заборгованості змінювався, зокрема внаслідок часткової сплати заборгованості, то необхідно розраховувати кожен період між зміною заборгованості окремо з послідуючим додаванням результатів розрахунку.

Апеляційний суд на вказані недоліки та порушення норм процесуального права, допущені судом першої інстанції, уваги не звернув та не виправив.

Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судами не встановлені, судові рішення не відповідають вимогам ст. ст. 212, 213 ЦПК України щодо оцінки доказів та законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування.

Відповідно до ч. 1 ст. 338 ЦПК України, оскільки порушення закону допущені як районним судом, так і апеляційним, справа підлягає направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Жовтневого районного суду м. Луганська від 29 листопада 2012 року та ухвалу апеляційного суду Луганської області від 18 квітня 2013 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.