розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_3 та ОСОБА_4, третя особа - ОСОБА_5, про звернення стягнення на предмет застави за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області від 8 серпня 2012 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 16 жовтня 2012 року,

У квітні 2012 року ПАТ КБ «ПриватБанк» звернулося до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що на підставі укладеного 24 жовтня 2007 року кредитного договору ОСОБА_5 отримав кредитні кошти у розмірі 32 675,98 доларів США. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором, банк уклав із ним договір застави автомобіля Toyota Camry, 2006 року випуску. У зв'язку неналежним виконанням кредитного договору утворилася заборгованість, проте у порушення п. 17.7 договору застави автомобіль без згоди банка, як заставодержателя, було відчужено ОСОБА_6, яка згодом продала його ОСОБА_4 Посилаючись на наявність непогашеної заборгованості за кредитним договором, позивач просив звернути стягнення на предмет застави шляхом надання банку повноважень на укладення від імені відповідача договору купівлі-продажу автомобіля будь яким способом з іншою особою - покупцем.

Рішенням Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області від 8 серпня 2012 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 16 жовтня 2012 року, у позові ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено.

У касаційній скарзі ПАТ КБ «ПриватБанк» просить скасувати судові рішення, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, й ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що спірні правовідносини виникли з неналежного виконання умов кредитного договору, а, відтак, відповідачем у справі має бути ОСОБА_5, якого було залучено третьою особою. Відповідачі є добросовісними набувачами автомобіля, який знаходиться у заставі ПАТ КБ «ПриватБанк», що унеможливлює звернення стягнення на нього, оскільки зареєстроване обтяження не діє для нового власника.

Проте з такими висновками судів погодитись не можна.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Судами встановлено, що 24 жовтня 2007 року ОСОБА_5 уклав з ПАТ КБ «ПриватБанк» кредитний договір, відповідно до умов якого отримав кредитні кошти у розмірі 32 675,98 доларів США. У забезпечення виконання кредитного договору банк у цей же день уклав із ним договір застави автомобіля Toyota Camry, 2006 року випуску.

Відомості про обтяження автомобіля Toyota Camry були зареєстровані 25 жовтня 2007 року у Державному реєстрі обтяжень рухомого майна.

Пунктом 17.7 договору застави встановлено заборону на відчуження предмету застави без письмової згоди заставодержателя. Положення даного пункту договору відповідає ч. 2 ст. 17 Закону України «Про заставу», якою визначено, що заставодавець може відчужувати заставлене майно тільки за згодою заставодержателя. Таке ж положення визначено в ч. 2 ст. 586 ЦК України.

Суд першої інстанції дійшов передчасного висновку про те, що продаж автомобіля ОСОБА_5 здійснено до реєстрації обтяження у Державному реєстрі обтяжень рухомого майна (далі - Державний реєстр). Висновок обґрунтовано припущеннями, що заборонено ч. 4 ст. 60 ЦПК України. Зокрема, у матеріалах справи відсутні докази продажу предмета застави, а реєстрація автомобіля за ОСОБА_3 проведена 16 грудня 2008 року, тобто після реєстрації обтяження. У матеріалах справи також відсутні докази надання банком письмової згоди на відчуження предмету застави, що є порушенням ч. 2 ст. 586 ЦК України, ч. 2 ст. 17 Закону України «Про заставу» та умов договору застави.

Правовий режим регулювання обтяжень рухомого майна визначається Законом України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» (1255-15) , частина 1 ст. 10 якого встановлює, що у разі відчуження рухомого майна боржником, який не мав права його відчужувати, особа, що придбала це майно за відплатним договором, вважається його добросовісним набувачем згідно зі ст. 388 ЦК України за умови відсутності в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна відомостей про обтяження цього рухомого майна. Добросовісний набувач набуває право власності на таке рухоме майно без обтяжень.

Оскільки предмет застави зареєстровано в Державному реєстрі обтяжень, то набувач рухомого майна не може вважатись добросовісним.

Згідно з ч. 1 ст. 27 Закону України «Про заставу» застава зберігає силу, якщо за однією з підстав, зазначених в законі, майно або майнові права, що складають предмет застави, переходять у власність іншої особи. Аналогічне положення містить ч. 3 ст. 9 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», відповідно до якої зареєстроване обтяження зберігає силу для нового власника (покупця) рухомого майна, що є предметом обтяження.

Висновок апеляційного суду на те, що через неповідомлення ОСОБА_5 банку про відчуження предмета застави, зареєстроване обтяження не зберегло силу для нового власника (покупця) автомобіля, що є предметом цього обтяження, є помилковим, оскільки ч. 3 ст. 9 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» чітко визначено перелік обставин, за яких у випадку переходу права власності на заставлене майно обтяження не зберігається і до них не входить обставина, наведена судом.

Суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про застосування до спірних правовідносин ст. ст. 387, 388 ЦК України, так як вони регулюють витребування майна із чужого незаконного володіння, а не звернення стягнення на заставлене майно. Водночас, банк не є власником спірного рухомого майна, не вимагає визнання права власності на нього та не ставить вимогу про витребування автомобіля із незаконного володіння відповідачів, що робить висновок судів про відмову у позові з цих підстав передчасним.

Апеляційний суд на зазначені порушення норм процесуального права, допущені судом першої інстанції, уваги не звернув та їх не усунув, чим порушив ст. ст. 303, 315 ЦПК України.

Твердження апеляційного суду про те, що боржник - ОСОБА_5 - мав би бути відповідачем у справі, а не третьою особою, не відповідає предмету, підставі та змісту позову, яким є не стягнення кредитної заборгованості з позичальника, а звернення стягнення на заставлене майно, яке перейшло до нового власника.

Ураховуючи порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального законодавства та те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судами не встановлені, судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 335, 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України

Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» задовольнити частково.

Рішення Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області від 8 серпня 2012 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 16 жовтня 2012 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.