розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання договору дарування недійсним; за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3, третя особа - ОСОБА_5, про визнання договору дарування удаваним за касаційною скаргою представника ОСОБА_3 - ОСОБА_6 - на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 01 липня 2008 року та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 07 вересня 2012 року,

У січні 2005 року ОСОБА_7 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що їй та її покійному чоловікові, ОСОБА_8, на праві спільної сумісної власності належала квартира АДРЕСА_1. 25 червня 2004 року приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу ОСОБА_5 був посвідчений договір дарування вказаної квартири, за яким вони подарували зазначену квартиру ОСОБА_4 Позивачка зазначала про те, що цей договір дарування вони не укладали та не підписували, підписи на договорі їм не належать, а вона дізналася про існування договору дарування вже після смерті свого чоловіка. За таких обставин з урахуванням уточнених позовних вимог просила визнати недійсним указаний договір дарування квартири.

У квітні 2007 року ОСОБА_4 пред'явила зустрічний позов, посилаючись на те, що 25 червня 2004 року вона купила квартиру АДРЕСА_1. Від імені продавців, ОСОБА_8 та ОСОБА_7, діяв їх син - ОСОБА_9 - на підставі нотаріально посвідчених довіреностей. За ініціативи ОСОБА_9 та його батьків, за погодженням з нотаріусом, був укладений договір дарування, який не був безоплатний, оскільки вона купила зазначену квартиру і передала ОСОБА_9 гроші у розмірі 22 500 доларів США, що підтверджується написаною ним розпискою. У звґязку з цим ОСОБА_4 просила визнати, що 25 червня 2004 року між нею та ОСОБА_8, ОСОБА_7 в особі їх представника, ОСОБА_9, був укладений договір купівлі - продажу зазначеної квартири, а договір дарування є удаваним й таким, що приховував договір купівлі - продажу, укладений відповідно до норм чинного законодавства.

У жовтні 2008 року ОСОБА_3 була допущена до участі у справі правонаступницею ОСОБА_7 у зв'язку з її смертю.

Справа в апеляційному порядку розглядалася неодноразово.

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 01 липня 2008 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 07 вересня 2012 року, у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_4 задоволено: визнано удаваним правочин, укладений між ОСОБА_8, ОСОБА_7 та ОСОБА_4 щодо відчуження квартири АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу ОСОБА_5, 25 червня 2004 року за № 2081 як договір дарування; визнано, що 25 червня 2004 року між ОСОБА_8, ОСОБА_7 та ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу, за яким ОСОБА_8 та ОСОБА_7 передали, а ОСОБА_4 прийняла у власність квартиру АДРЕСА_1, оплативши її вартість.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_3 - ОСОБА_6, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення її позову.

Заслухавши доповідь судді судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, перевіривши наведені в скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судом встановлено, що 25 червня 2004 року приватним нотаріусом був посвідчений договір дарування квартири АДРЕСА_1, за яким ОСОБА_8 та ОСОБА_7 подарували зазначену квартиру ОСОБА_4 У матеріалах справи наявна розписка ОСОБА_9, за якою ОСОБА_4 передала йому гроші у розмірі 22 500 доларів США.

Судом також установлено, що відповідно до копії медичної картки стаціонарного хворого № 3970 ОСОБА_7 у період з 09 червня по 30 червня 2004 року, тобто у період укладення оспореного договору, знаходилась на стаціонарному лікуванні в четвертому відділенні міської клінічної лікарні № 7 м. Харкова; 25 червня 2004 року завідуючим відділення був проведений огляд хворої ОСОБА_7 При цьому документи, які б свідчили про те, що ОСОБА_7 відпускали з лікарні для поїздки до м. Рівне відсутні. У жовтні 2008 року ОСОБА_3 залучено у справі правонаступницею ОСОБА_7 у зв'язку зі смертю останньої.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив із того, що як ОСОБА_7, так і ОСОБА_3 не надано належних доказів на підтвердження того що ОСОБА_7 й ОСОБА_8, а також ОСОБА_4 не підписували договір дарування від 25 червня 2004 року, а її посилання на те, що вони не могли бути присутніми при укладенні зазначеного договору у зв'язку із станом здоров'я та віддаленістю місця проживання, є лише припущенням.

Задовольняючи зустрічний позов ОСОБА_4 суди виходили з того, що розпискою ОСОБА_9 про одержання грошей від ОСОБА_4 в сумі 22 500 доларів США за продаж квартири підтверджується, що дійсне волевиявлення сторін було направлене на укладення договору купівлі - продажу вказаної квартири, ОСОБА_4 оплатила вартість придбаної квартири, а тому згідно ст. 235 ЦК України зазначений договір дарування є удаваним правочином.

Апеляційний суд погодився з таким висновком.

Проте з такими висновками суду апеляційної інстанції погодитись не можна.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону судове рішення апеляційного суду не відповідає.

Відповідно до ч. 4 ст. 338 ЦПК України висновки і мотиви, з яких скасовані рішення є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції при новому розгляді справи.

У порушення наведеної норми процесуального права апеляційний суд не врахував обов'язкові висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ, викладені в ухвалі від 28 березня 2012 року при скасуванні ухвали апеляційного суду з направленням справи на новий апеляційний розгляд.

При цьому апеляційним судом також у порушення вимог ст. ст. 212- 214, 315 ЦПК України не дана належна правова оцінка доводам позивача про те, що в день укладення договору купівлі-продажу ОСОБА_7 не знаходилася і не могла з об'єктивних причин (лікування) знаходитись у м. Рівне, надавши відповідні письмові, достовірні й не беззаперечні докази, а, відтак, не спростовані її доводи про те, що договір вона не підписувала. Крім того, покупець квартири, ОСОБА_4, згідно з матеріалів справи, договір дарування не підписувала, а за неї це вчинила її дочка, ОСОБА_10, про що вона пояснила в ході розслідування кримінальної справи.

Згідно з вимогами ст. ст. 10, 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підтвердження своїх вимог чи заперечень. Проте суд має сприяти кожному учаснику процесу в реалізації ними процесуальних обов'язків.

Так, під час розгляду справи представником ОСОБА_3 - ОСОБА_6 - 12 грудня 2006 року подано клопотання про призначення та проведення судово-почеркознавської експертизи для встановлення достовірності підписів ОСОБА_7, ОСОБА_8 та ОСОБА_4, вчинені на договорі дарування зазначеної квартири, (а.с. 163), яке судом першої інстанції взагалі не було розглянуто, на що апеляційний суд уваги не звернув.

У зв'язку із наведеним, основним фактичним і правовим питанням, яке мав вирішити апеляційний суд, було питання про те, чи підписували ОСОБА_7, ОСОБА_8 та ОСОБА_4 договір дарування квартири від 25 червня 2004 року, для чого мала б бути проведена відповідна експертиза, про що зазначалося та клопоталось заявником також і в апеляційній скарзі до суду (а.с. 426).

Відповідно до ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд має сприяти всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, сприяти здійсненню особам, які беруть участь у справі, в реалізації їхніх прав. Реалізація принципу змагальності в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційної гарантією (ст. 129 Конституції України). Апеляційним судом зазначені вимоги закону порушені.

Посилання суду апеляційної інстанції на ч. 2 ст. 218 ЦК України, якою передбачені правові наслідки недодержання вимоги щодо письмової форми правочину та неможливості заперечувати укладення договору показаннями свідків, як на підставу для залишення рішення першої інстанції без змін, є передчасним, оскільки позивачем заявлялося, що сторони при укладанні правочину не були присутні, а за свідченнями ОСОБА_7 вона з лікарні нікуди не виходила і в м. Рівне, яке знаходиться на значній відстані від м. Харкова, де вчинявся спірний правочин, не приїжджала жодного разу, продавати квартиру наміру не мала. Отже, позивачка надала суду саме письмові докази, у тому числі з лікарні, просила призначити відповідну експертизу.

Таким чином, висновки суду апеляційної інстанції щодо правомірності укладення договору оснований лише на припущеннях, що заборонено ч. 4 ст. 60 ЦПК України, та не підтверджений належними, достовірними й безспірними доказами.

Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судом не встановлені, судове рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування із передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ