розглянувши у судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства «Імексбанк» про визнання додаткової угоди недійсною та зобов'язання провести перерахунок зайво сплачених відсотків, за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства «Імексбанк» на рішення апеляційного суду Тернопільської області від 06 вересня 2012 року,

У вересня 2011 року ОСОБА_3 звернувся до суду з вищезазначеним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що 02 квітня 2007 року між ним та АКБ «Імексбанк» був укладений договір кредиту, згідно якого він отримав кредит в сумі 100 000 доларів США зі сплатою 14 % річних з кінцевим терміном повернення 01 квітня 2017 року. 04 листопада 2008 року між сторонами було укладено додаткову угоду № 3 до вказаного договору, відповідно до якої процентна ставка за користування кредитними коштами підвищена з 14% до 23%. Відмова від підписання цієї угоди мала б наслідком повернення всієї суми кредиту, що враховуючи матеріальний стан позивача, відбулось би саме за рахунок іпотечного майна - квартири, яка є єдиним житлом для його сім'ї. Оспорювана додаткова угода була укладена ним проти його волі, на вкрай невигідних умовах та під впливом тяжких обставин.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 16 лютого 2012 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Тернопільської області від 06 вересня 2012 року скасовано рішення суду першої інстанції, ухвалено нове рішення, яким позов задоволено.

Визнана недійсною додаткова угода № 3 від 04 листопада 2008 року до договору кредиту № 12 від 02 квітня 2007 року, укладена між АКБ «Імексбанк» та ОСОБА_3, відновлено становище, яке існувало до порушення, шляхом зобов'язання ПАТ «Імексбанк» провести перерахунок зайво сплачених відсотків відповідно до умов кредитного договору, зарахувавши їх в рахунок погашення заборгованості по основній сумі кредиту. Вирішено питання судових витрат.

У касаційній скарзі ПАТ «Імексбанк» просить скасувати рішення апеляційної інстанції та залишити в силі рішення першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно зі ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, виходив із того, що під час підписання додаткової угоди до договору кредиту позичальник ОСОБА_3 діяв вільно, під впливом тяжких обставин не перебував, будь-яких доказів наявності таких обставин не надано.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов, апеляційний суд дійшов висновку про те, що угода № 3 від 04 листопада 2008 року, укладена позивачем під впливом тяжких обставин на вкрай невигідних для нього умовах, оскільки неможливість повернення всієї суми кредиту, процентів за користування кредитом та інших платежів за цим договором відразу тягнула за собою звернення стягнення на квартиру, яка була передана в іпотеку банку і є його єдиним житлом.

Проте, погодитися з такими висновками суду апеляційної інстанції не можна.

Судами встановлено, що 02 квітня 2007 року між сторонами було укладено договір кредиту №12, відповідно до умов якого, ОСОБА_3 отримав кредит в розмірі 100 000 доларів США, зі сплатою 14% річних за користування кредитними коштами з кінцевим терміном повернення заборгованості 01 квітня 2017 року. Цільове призначення кредиту - поточні потреби, а саме: ведення та закінчення приватного будівництва.

Для забезпечення виконання ОСОБА_3 зобов'язань за кредитним договором, 02 квітня 2007 року між сторонами було укладено іпотечний договір, згідно якого позивач передав в іпотеку банку належну йому чотирикімнатну квартиру АДРЕСА_1.

10 жовтня 2008 року АКБ «Імексбанк» направив позивачу лист-повідомлення № 1117/07 про збільшення відсоткової ставки, у якому йому було роз'яснено, що у разі незгоди він повинен достроково повернути банку кредит з нарахованими відсотками.

04 листопада 2008 року між сторонами було укладено додаткову угоду № 3 до договору кредиту № 12 від 02 квітня 2007 року щодо підвищення відсоткової ставки за користування кредитними коштами до 23% річних.

Відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК України правочин - це дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ст. 233 ЦК України правочин, який вчинений особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в п.п. 7, 19 і 23 постанови від 6 листопада 2009 року № 9 (v0009700-09) «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. Відповідно до ст.ст. 229- 233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі ст. 233 ЦК України, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім'ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення чи зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

Згідно ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Разом з тим, приймаючи до уваги доводи позивача на те, що оспорювана угода була підписана ним внаслідок спонукання з боку відповідача до укладення такої угоди, під впливом несприятливих обставин та на вкрай невигідних для нього умовах, суд апеляційної інстанції не звернув уваги, що зазначені доводи не підтверджені належними та допустимими доказами, а тому позов є недоведеним.

На підставі наведених норм ЦК України (435-15) колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, ухвалюючи рішення, повно і всебічно з'ясував обставини справи, правильно визначив характер правовідносин між сторонами, належним чином мотивував свої висновки.

Зокрема, дав обґрунтовану оцінку доводам позивача, застосував відповідний матеріальний закон і ухвалив законне і обґрунтоване рішення, за таких обставин рішення апеляційного суду Тернопільської області від 06 вересня 2012 року підлягає скасуванню, з залишенням в силі рішення суду першої інстанції, що було помилково скасоване апеляційним судом.