розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання права власності та поділ спільного сумісного майна подружжя за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Шаргородського районного суду Вінницької області від 7 липня 2012 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 13 вересня 2012 року,

У липні 2009 року ОСОБА_3 звернувся до суду з уточненим і доповненим згодом позовом до ОСОБА_4 про визнання права власності та поділ спільного сумісного майна подружжя.

В обґрунтування позову зазначав, що під час шлюбу з відповідачем, ними був збудований будинок АДРЕСА_1, будівництво якого завершено ще у 1988 році.

Посилаючись на те, що колишня дружина не визнає його право, як співвласника будинку, ОСОБА_3 просив позов задовольнити та провести поділ спільного майна подружжя, за яким виділити йому в натурі та визнати за ним право власності на Ѕ частину спірного будинку із господарськими спорудами, з виплатою відповідачці компенсації за зменшення частки в сумі 9 311 грн.

Рішенням Шаргородського районного суду Вінницької області від 7 липня 2012 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 13 вересня 2012 року, в задоволенні позову

ОСОБА_3 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить рішення Шаргородського районного суду Вінницької області від 7 липня 2012 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 13 вересня 2012 року скасувати і ухвалити нове рішення по суті позовних вимог, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону ухвалені у справі судові рішення не відповідають.

Ухвалюючи рішення та відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що спірне домоволодіння не має статусу закінченого будівництвом, а відтак на нього не може бути визнано право власності. Поділ такого будинку неможливий через відсутність дозволу на перепланування.

Проте повністю погодитися з висновком судів не можна з таких підстав.

Згідно із ч. 1 ст. 22 КпШС України, який був чинним на момент виникнення спірних правовідносин, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен із подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Відповідно до чч. 2, 3 ст. 29 КпШС України поділ спільного майна подружжя може бути проведений як під час перебування в шлюбі, так і після розірвання шлюбу.

Судом установлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з липня 1976 року до серпня 2010 року.

Під час перебування у шлюбі, у 1981 році відповідачка у встановленому законом порядку отримала у користування земельну ділянку для будівництва жилого будинку за адресою АДРЕСА_1 й 24 липня 1981 року затверджено план забудови і видано дозвіл на здійснення будівельних робіт.

З 1988 року сторони постійно проживають у спірному будинку, акт про прийняття будинку в експлуатацію відсутній, хоча станом на 1988 рік була проведена його перша інвентаризація.

Суд першої інстанції помилково дійшов висновку про те, що спірний будинок є самочинним будівництвом, не взявши до уваги пояснення начальника КП «Барське БТІ» про те, що будівництво спірного будинку є законним, оскільки є всі дозволи на забудову, дотримані всі будівельні та санітарні норми, вперше інвентаризація спірного будинку була проведена в 1988 році, станом на 14 березня 1988 року в інвентарній справі містився поповерховий план будинку, також в інвентарній справі є всі рішення міської ради про надання земельної ділянки для будівництва будинку на ім'я ОСОБА_4, дозволи на забудову, затверджений план забудови, однак спірний будинок не введено експлуатацію, оскільки відсутні відповідні документи, зокрема, висновок про технічний стан будинку (будівлі), що складається бюро технічної інвентаризації.

Суд не врахував те, що позивач у 2009 році звертався до виконавчого комітету Барської міської ради Вінницької області та КП «Барське БТІ» із заявами про прийняття спірного будинку в експлуатацію та, відповідно, реєстрацію за ним права власності на частину вказаного будинку, на що отримав відповідь про те, що з такою заявою повинна звертатися відповідач, як забудовник, однак остання відмовляється узаконити спірну будівлю, користується нею сама та заперечує таке право позивача. (т. 3 а.с. 46-82).

Згідно з п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 4 жовтня 1991 року (v0007700-91) «Про практику застосування законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок» за позовом дружини, членів сім'ї забудовника, які спільно будували будинок, а також спадкоємців суд вправі провести поділ незакінченого будівництвом будинку, якщо, враховуючи ступінь його готовності, можна визначити окремі частини, що підлягають виділу, і технічно можливо довести до кінця будівництво зазначеними особами.

При неможливості поділу незакінченого будівництвом будинку, суд може визнати право за цими особами на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або, з врахуванням конкретних обставин, залишити його одній із сторін, а іншій - присудити грошову компенсацію.

Відмовляючи в задоволенні позову про поділ майна, суд у порушення вимог ч. 4 ст. 10 ЦПК України не сприяв повному і всебічному з'ясуванню обставин справи, належним чином не встановив обсяг спірного майна на час розгляду справи, керуючись у визначенні обсягу такого майна матеріалами інвентарної справи станом на 1988 рік.

Крім того, звертаючись до суду з уточненим позовом, ОСОБА_3 зазначав, що відповідно до фактичного користування житловим будинком, господарськими будівлями та спорудами, що склалось між сторонами, його частка у праві власності на спірне майно повинна становити 54/100 частини, а частка відповідача - 46/100 частин. При цьому позивач належним чином не обґрунтував такі свої вимоги та не надав суду належних і допустимих доказів на підтвердження своїх доводів.

Посилання суду як на одну з підстав відмови у позові на те, що позивач попередньо не вніс на депозитний рахунок суду грошову суму в рахунок майбутньої компенсації не ґрунтується на законі, оскільки позивач не був власником спірного майна, а тільки ставив питання про визнання за ним права на таке майно.

Зазначені порушення вимог закону, допущені судом першої інстанції, залишилися поза увагою суду апеляційної інстанції й не були ним усунені.

За таких обставин, оскаржувані рішення суду, які не відповідають вимогам ст. 213- 214 ЦПК України, не можуть вважатись законними й обґрунтованими, тому відповідно до ст. 338 ЦПК України підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Шаргородського районного суду Вінницької області від

7 липня 2012 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 13 вересня 2012 року скасувати.

Справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання права власності та поділ спільного сумісного майна подружжя передати на новий розгляд до суду першої інстанції.