Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Луспеника Д.Д.,

суддів: Гулька Б.І., Лесько А.О.,

Хопти С.Ф., Черненко В.А.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання правочину недійсним; за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про стягнення суми за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення апеляційного суду Харківської області від 28 березня 2012 року,

У січні 2011 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що за, що 8 листопада 2010 року ним складені розписки про отримання від ОСОБА_4 грошей на загальну суму

368 000 доларів США, проте насправді він гроші від ОСОБА_4 не отримував, ці розписки не можна визнати договорами позики. З підстав, передбачених ст. ст. 1046, 1051 ЦК України, позивач просив визнати договори позики недійсними.

У березні 2011 року ОСОБА_4 звернувся до суду із зустрічним позовом, посилаючись на те, що 8 листопада 2010 року ОСОБА_3 позичив у нього гроші на загальну суму 368 000 доларів США на строк до

12 листопада 2010 року, про що власноручно склав розписки. У зв'язку з тим, що у добровільному порядку ОСОБА_3 борг не повертає, просив стягнути борг в судовому порядку. Уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_4 просив стягнути борг з урахуванням індексу інфляції в сумі 3 132 839, 61 грн., 3% річних в розмірі 94 300, 34 грн., а також судові витрати.

Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 23 січня 2012 року у задоволенні позову ОСОБА_3 про визнання правочину недійсним відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_4 задоволено. З ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 стягнуто 3 227 139, 95 грн. боргу, вирішено питання про судові витрати.

Рішенням апеляційного суду Харківської області від 28 березня

2012 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення. Позов ОСОБА_3 задоволено та визнано недійсним договір позики від

8 листопада 2010 року, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_4, на суму 2 944 000 грн. (368 00 доларів США). У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення апеляційного суду скасувати й залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Заслухавши доповідь судді судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, перевіривши наведені в скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_3 про визнання договору позики недійсним та задовольняючи зустрічний позов ОСОБА_4, суд першої інстанції виходив з недоведеності позовних вимог ОСОБА_3 про те, що він гроші в борг не отримував, а також з того, що договір позики укладений у формі розписки, тобто у формі, що передбачена

ст. 1047 ЦК України, та підстав для визнання його недійсним з мотивів безгрошовості немає.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов ОСОБА_3 і відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_4, виходив з того, що зміст розписок не свідчить про те, що гроші ОСОБА_3 отримані саме в борг, тобто ці розписки не є договорами позики та вони не можуть бути доказом того, що гроші насправді ним були отримані в борг від ОСОБА_4 Апеляційний суд дійшов до висновку про недійсність вказаних розписок.

Проте з таким висновком апеляційного суду погодитись не можна з наступних підстав.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Судом установлено, що 8 листопада 2010 року ОСОБА_3 склав власноручні розписки про те, що одержав від ОСОБА_4 гроші на загальну суму 368 000 доларів США: 6 листопада 2011 року - 115 000 доларів США,

8 листопада 2011 року - 122 000 доларів США та 90 000 Євро. Також

8 листопада 2011 року він склав розписку про отримання 126 000 доларів США та зобов'язувався повернути 1 008 000 грн.

Як вказано у розписках, ОСОБА_3 одержав від ОСОБА_4 гроші для обміну, які він зобов'язується повернути у строк до 12 листопада

2010 року.

Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Стаття 1047 ЦК України встановлює письмову форму для договору позики, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Таким чином, договір позики є укладеним з моменту передавання грошей та його укладення у належній формі підтверджено наявністю розписки позичальника.

Стаття 1049 ЦК України встановлює обов'язок позичальника повернути позику (грошові кошти) у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. У випадку порушення договору позичальником наступають наслідки, встановлені ст. 1050 ЦК України, зокрема якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

Вирішуючи зустрічний позов ОСОБА_4, суд першої інстанції дійшов висновку, що договір позики між сторонами є укладеним у належній формі у відповідності до вимог ст. 1046 ЦК України, оскільки сам

ОСОБА_3 не заперечував, що складав ці розписки власноручно. При цьому суд стягнув суму боргу у розмірі, визначеному з дотриманням положень ст. 533 ЦК України, також дійшов висновку про можливість стягнення з боржника індексу інфляції на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України та 3% річних від простроченої суми боргу.

Апеляційний суд, ухвалюючи рішення протилежного змісту, дійшлов висновку про те, що розписка сама по собі не є договором позики, а є лише доказом, що підтверджує його укладення. Отже розписка не може визнаватись недійсною з підстав, передбачених ст. 216 ЦК України, для правочинів.

Апеляційний суд не врахував, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом, тобто діє презумпція правомірності правочину, та, визнаючи договір позики недійсним, не послався на норми матеріального права, якими він мотивує свій висновок про те, що договір позики є недійсним.

При цьому апеляційний суд не вказав на те, яке правове значення має мета (ціль) отримання позики для застосування цивільно-правової відповідальності за порушення позикового зобов'язання.

Ураховуючи наведене та положення ст. 339 ЦПК України, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_3 є законним та обґрунтованим, рішення суду першої інстанції в цій частині відповідає вимогам ст. ст. 212- 214 ЦПК України.

У зв'язку з цім рішення апеляційного суду в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_4 підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до апеляційного суду.

При цьому апеляційний суд має звернути увагу на таке.

За ч. 2 ст. 625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За ст. 524 ЦК України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.

За ст. 533 ЦК України, грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.

Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

З огляду на контекстне тлумачення наведених норм та положень

ст. 2 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення», індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, та у випадках, коли грошове зобов'язання виникло у валюті, положення ч. 2 ст. 625 ЦК України при його виконанні не застосовуються.

Отже, колегія суддів вважає, що апеляційний суд, переглядаючи справу в частині вирішення позову ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про стягнення суми, невірно визначив характер спірних правовідносин сторін та правову норму, яка підлягає до застосування для їх вирішення, тобто ухвалив рішення з порушенням норм ст. ст. 212- 214 ЦПК України, а тому рішення апеляційного суду у цій частині підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції з підстав, передбачених ст. 338 ЦПК України, а в частині вирішення позову ОСОБА_3 підлягає скасуванню з підстав, передбачених ст. 339 ЦПК України, із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338, 339 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Харківської області від 28 березня 2012 року скасувати в частині вирішення позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання правочину недійсним. Залишити в цій частині в силі рішення Київського районного суду м. Харкова від 23 січня 2012 року.

Рішення апеляційного суду Харківської області від 28 березня 2012 року в частині зустрічного позову ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про стягнення суми скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до апеляційного суду.

Ухвала оскарженню не підлягає.