за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Інгулецького районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 12 листопада 2009 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 березня 2011 року, -

Комунальне житлове підприємство № 6 м. Кривого Рогу (далі - КЖП № 6 ) звернулося до суду із вищезазначеним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що ОСОБА_1 мешкає у кімнаті АДРЕСА_1, що був переданий на обслуговування КЖП № 6 та вважається гуртожитком згідно інвентаризаційної справи.

Посилаючись на те, що ОСОБА_1 КЖП № 6 надаються послуги з утримання будинку та прибудинкової території,, послуги з холодного водопостачання, опалення і забезпечення електроенергією, але зобов'язання з оплати за надані послуги він не виконує, у зв'язку з чим виникла заборгованість за період з 1 листопада 2007 року по 31 січня 2009 року у розмірі 2 574, 51 грн., просило суд стягнути з ОСОБА_1 зазначену суму заборгованості.

Рішенням Інгулецького районного суду м. Кривого Рогу Дніпро-петровської області від 12 листопада 2009 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 березня 2011 року, позов задоволено. Ухвалено стягнути з ОСОБА_1 на користь КЖП № 6 у рахунок погашення заборгованості 2 574, 51 грн.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 порушує питання про скасування рішення Інгулецького районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 12 листопада 2009 року, ухвали апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 березня 2011 року та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Заслухавши суддю-доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення;чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

При виборі правової норми, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин, суд зобов'язаний враховувати висновки Верховного Суду України, викладені у рішеннях, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Кодексу.

Судами встановлено, що ОСОБА_1 займає невідособлене приміщення (ліжко-місце) спільно з двома іншими особами у кімнаті АДРЕСА_1, що був переданий на обслуговування КЖП № 6.

Задовольняючи позовні вимоги КЖП № 6, суд першої інстанції виходив з факту доведеності заборгованості ОСОБА_1 з оплати послуг за користування кімнатою у гуртожитку та вільного визначення розміру такої плати позивачем у період з 3 червня 2005 року по 4 квітня 2008 року, коли встановлення плати за проживання у гуртожитках було виведено з-під державного регулювання.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій посилався на те, що тарифи на послуги з утримання будинків та прибудинкових територій у м. Кривому Розі були встановлені рішенням виконавчого комітету Криворізької міської ради лише 24 грудня 2008 року, тому їх застосування при проведенні розрахунку заборгованості у період з 1 листопада 2007 року по 24 грудня 2008 року є безпідставним.

Також, заявник посилався на те, що ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд не звернув уваги на те, що він займає невідособлене приміщення (ліжко-місце) спільно з двома іншими особами у гуртожитку для одиноких громадян, та необґрунтовано нарахував плату за користування кімнатою у гуртожитку за ставками квартирної плати, установленими для будинків державного та громадського житлового фонду, керуючись ст. ст. 64, 67, 68 ЖК України.

За змістом п. 4, ч. 1 п. 38 Примірного положення про гуртожитки, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 3 червня 1986 року № 208 (208-86-п) , плата за користування жилою площею в приміщеннях, що знаходяться в спільному користуванні кількох осіб, які не перебувають у сімейних стосунках (зі статусом для проживання одиноких громадян), провадиться за встановленими ставками. Витрати на комунальні послуги входять до ставки плати за користування жилою площею і окремо плата за них не стягується.

Крім того, правовідносини, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами регулюються Законом України від 24 червня 2004 року № 1875-IV «Про житлово-комунальні послуги» (1875-15) ( далі - Закон).

Суб'єктами цього Закону (1875-15) є органи виконавчої влади, місцевого самоврядування, виробники, виконавці та споживачі житлово-комунальних послуг, а також власники приміщень або будинків та балансоутримувачі, які залежно від цивільно-правових угод можуть бути споживачами, виконавцем або виробником послуг (ст. 1, ч. 2 ст. 3, ст. 19 Закону).

Відповідно до ст. 14 цього Закону залежно від порядку затвердження цін/тарифів на житлового-комунальні послуги вони поділяються на три групи: перша група - житлово-комунальні послуги, ціни/тарифи на які затверджують спеціально уповноважені центральні органи виконавчої влади; друга група - житлово-комунальні послуги, ціни/тарифи на які затверджують органи місцевого самоврядування для надання на відповідній території; третя група - житлово-комунальні послуги, ціни/тарифи на які визначаються виключно за договором (домовленістю сторін).

Згідно з ч. ч. 1 - 3 ст. 31 Закону порядок формування цін/тарифів на кожний вид житлово-комунальних послуг першої і другої груп (пп. 1 та 2 ч. 1 ст. 14 Закону) визначає Кабінет Міністрів України. Виконавці/виробники здійснюють розрахунки економічно обґрунтованих витрат на виробництво житлово-комунальних послуг і подають їх на затвердження органам місцевого самоврядування в установленому законодавством порядку. Органи місцевого самоврядування затверджують ціни/тарифи на житлово-комунальні послуги в розмірі економічно обґрунтованих витрат на їх виробництво.

Законом передбачені права виробника/виконавця розробляти і подавати на затвердження розрахунки щодо рівня цін/тарифів на житлово-комунальні послуги першої і другої групи (п. п. 1 та 2 ч. 1 ст. 14 цього Закону) в порядку, встановленому законодавством; пропонувати при укладенні договору ціни/тарифи на житлово-комунальні послуги третьої групи (п. 3 ч. 1 ст. 14 Закону).

Розмір плати за комунальні послуги розраховується виходячи з розміру затверджених цін/тарифів та показань засобів обліку або за нормами, затвердженими в установленому порядку (ч. 2 ст. 32 Закону).

Законом України від 24 червня 2004 року «Про житлово-комунальні послуги» (1875-15) визначені повноваження органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у сфері регулювання і встановлення цін/тарифів на житлово-комунальні послуги (ст. ст. 5 - 7 Закону).

Відповідно до підп. 2 ч. 1 ст. 7 Закону, ст. 28 Закону України від 21 травня 1997 року «Про місцеве самоврядування в Україні» до повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить, зокрема, встановлення тарифів щодо оплати побутових, комунальних та інших послуг, які надаються підприємствами і організаціями комунальної власності відповідної територіальної громади та погодження цих питань з підприємствами, установами й організаціями, які не належать до комунальної власності.

Відповідно до ст. 4 Закону України від 3 грудня 1990 року «Про ціни і ціноутворення» Кабінет Міністрів України визначає повноваження органів державного управління в галузі встановлення і застосування цін/тарифів, а також по контролю за цінами/тарифами.

У період, за який порушується питання про стягнення заборгованості

1 січня 2007 року - 31 січня 2009 року), регулювання цін/тарифів, зокрема у сфері житлово-комунальних послуг, здійснювалося на підставі відповідних постанов Кабінету Міністрів України.

Так, відповідно до п. 16 додатку до постанови Кабінету Міністрів України від 25 грудня 1996 року № 1548 (1548-96-п) «Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін/тарифів» зі змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2002 року № 273 (273-2002-п) , зокрема, обласним державним адміністраціям надано повноваження встановлювати граничні розміри плати за проживання у гуртожитках громадян.

Вказаний пункт додатку до постанови Кабінету Міністрів України від 25 грудня 1996 року № 1548 (1548-96-п) втратив чинність згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 11 травня 2005 року № 342 (342-2005-п) «Про внесення змін у додаток до постанови Кабінету Міністрів України від 25 грудня 1996 року № 1548 (1548-96-п) та визнання такими, що втратили чинність деяких постанов Кабінету Міністрів України», тобто державне регулювання цін/тарифів за проживання в гуртожитках було відмінено. Постановою Кабінету Міністрів України від 26 березня 2008 року № 276 (276-2008-п) , яка набрала чинності з 4 квітня 2008 року, внесені зміни до п.12 додатку до постанови Кабінету Міністрів України від 25 грудня 1996 року № 1548 (1548-96-п) , яким, зокрема, відновлені повноваження, у тому числі обласних державних адміністрацій щодо регулювання (встановлення) граничного розміру плати за проживання у гуртожитках.

Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, апеляційний суд на вищезазначені положення уваги не звернув, у порушення ст. 303 ЦПК України доводи апеляційної скарги не перевірив, усупереч вимогам ст. 315 ЦПК України не навів мотивів відхилення апеляційної скарги, у порушення ст. 214 ЦПК України, не встановив, чи відповідає порядок розрахунку та розміру плати за проживання ОСОБА_1 у гуртожитку вимогам закону та не з'ясував, на підставі якого нормативного акта власник гуртожитку нарахував плату за користування гуртожитком у період з 1 листопада 2007 року по 24 грудня 2008 року (до затвердження тарифів на послуги з утримання будинків та прибудинкових територій у м. Кривому Розі виконавчим комітетом Криворізької міської ради).

Крім того, дійшовши висновку про те, що в період з 3 червня 2005 року по 4 квітня 2008 року встановлення плати за проживання у гуртожитках було виведено з-під державного регулювання, апеляційний суд не врахував, що й у період скасування повноважень державних органів на встановлення граничних розмірів плати за проживання в гуртожитках, установлена власником гуртожитку плата за проживання в ньому, повинна узгоджуватися у порядку, передбаченому підп. 2 п. «а» ч. 1 ст. 28 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та п .п. 1, 2 ч. ч. 1, 2, 14 Закону (280/97-ВР) або визначатися за домовленістю сторін, та не перевірив доводів апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що позивачем таке узгодження не проводилося.

Оскільки допущені апеляційним судом порушення норм процесуального права унеможливили встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвала апеляційного суду на підставі ст. 338 ЦПК України підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.