розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Агротіс» про повернення земельної ділянки з чужого незаконного володіння, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Олександрівського районного суду Донецької області від 1 лютого 2012 року та на ухвалу апеляційного суду Донецької області від 21 березня 2012 року,-

У листопаді 2011 року ОСОБА_1 звернулася до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що на підставі державного акту вона є власником земельної ділянки та уклала з відповідачем договір оренди, як вважала на 4 роки, не отримавши другого екземпляру цього договору. У 2011 році дізналася, що договір укладено на 12 років та не зареєстровано. Зазначала, таким чином, що відповідачем порушено норми Закону України «Про оренду землі» (161-14) та просила зобов'язати відповідача повернути належну їй земельну ділянку.

Рішенням Олександрівського районного суду Донецької області від 1 лютого 2012 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Донецької області від 21 березня 2012 року, у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити у справі нове рішення, яким задовольнити її позовні вимоги у повному обсязі.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону судові рішення у справі не відповідають.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з відсутності підстав для його задоволення, оскільки розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку та відповідно повернення земельної ділянки з наведених позивачем причин ні законом, ні договором не передбачено.

Проте з такими висновками погодитися не можна, так як суди дійшли їх з порушенням норм матеріального й процесуального права, зокрема, виходячи з наступного.

Як встановлено судами та вбачається з матеріалів справи, позивач є власником спірної земельної ділянки та 8 лютого 2008 року уклала з ТОВ «Агрофірма «Агротіс» договір оренди цієї ділянки.

Зазначений договір оренди земельної ділянки на момент ухвалення оскаржуваного рішення суду першої інстанції у встановленому законом порядку не зареєстровано.

Відповідно до ч.1 ст. 20 Закону України «Про оренду землі» укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації та за змістом ст. 18 цього Закону, ч. 2 ст. 125 Земельного кодексу України, а також ч. 1 ст. 210, ч. 3 ст. 640 ЦК України є укладеним з моменту державної реєстрації.

Порядок державної реєстрації договорів оренди землі затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 1998 року № 2073 (2073-98-п) , а відповідно до Указу Президента України від 17 лютого 2003 року «Про заходи щодо створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру» (134/2003) , який в силу ст. 106 Конституції України є обов'язковим до виконання на території України, на Державний комітет України по земельним ресурсам покладено обов'язок щодо здійснення у складі державного земельного кадастру реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них, договорів оренди земельних ділянок.

У пункті 18 постанови Пленум Верховного Суду України «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» № 7 від 16 квітня 2004 року (va007700-04) роз'яснено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Вирішуючи спір, суди необґрунтовано вважали, що між сторонами склалися правовідносини з приводу права користування відповідачем належною позивачеві земельною ділянкою на підставі договору оренди землі, в той час як із урахуванням наведених вимог закону такий договір, не будучи зареєстрованим у встановленому порядку, не є укладеним.

Крім того, за змістом роз'яснень, що містяться у пункті 8 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 6 листопада 2009 року (v0009700-09) , згідно із статтями 210 та 640 ЦК не є вчиненим правочин у разі нездійснення його державної реєстрації, якщо правочин підлягає такій реєстрації. У цьому разі можуть заявлятися лише вимоги, передбачені главою 83 книги п'ятої ЦК (435-15) (набуття, збереження майна без достатньої правової підстави).

Між тим, суд першої інстанції прийшов до висновку, що договір оренди землі не може бути розірваний із зазначених позивачем підстав, та не звернув уваги на те, що у даному випадку мова йде про договір, який не є укладеним в установленому законом порядку, що виключає можливість його розірвання.

Апеляційний суд залишив поза увагою зазначені недоліки рішення суду першої інстанції, не врахував, що реєстрація спірного договору відбулася після пред'явлення позову про повернення земельної ділянки з чужого незаконного володіння та ухвалення рішення судом першої інстанції, а тому дійшов помилкового висновку щодо його законності.

Відповідно до ч.2 ст. 338 ЦПК України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

На підставі наведеного справа підлягає направленню на новий судовий розгляд з метою встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, застосування до правовідносин, що виникли між сторонами, відповідних норм матеріального права та ухвалення законного та обґрунтованого рішення.

Керуючись ст.ст. 336, 338, 345, 349 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Олександрівського районного суду Донецької області від 1 лютого 2012 року та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 21 березня 2012 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.