Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі

головуючого Луспеника Д.Д.,

суддів: Гулька Б.І., Лесько А.О.,

Хопти С.Ф., Червинської М.Є.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення суми за договором позики за касаційною скаргою представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5 - на рішення Нахімовського районного суду м. Севастополя від 16 вересня 2011 року та ухвалу апеляційного суду м. Севастополя від 27 жовтня 2011 року,

У серпні 2010 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що ним 16 серпня 2007 року позичив ОСОБА_4 у борг 40 тис. доларів США, про що останнім йому видано письмову розписку. Неодноразові звернення до позичальника про повернення суми боргу залишені без належного реагування. У зв'язку із цим позивач, з урахуванням уточнених позовних вимог, просив стягнути з відповідача на його користь 434 511 грн. 70 коп.

Рішенням Нахімовського районного суду м. Севастополя від 16 вересня 2011 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Севастополя від 27 жовтня 2011 року, у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_3 - ОСОБА_5, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить вказані судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Заслухавши доповідь судді судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, перевіривши наведені в скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що ОСОБА_4 повернув ОСОБА_3 кошти у розмірі 250 тис. доларів у рахунок погашення кредиту по іпотечному договору від 2 серпня 2007 року, про що свідчить розписка від 30 вересня 2008 року, складена останнім, в якій позивач також указав, що ніяких інших претензій у подальшому по розпискам, виданим раніше, пред'являти не буде. Отже, за висновком судів, відповідач повернув позивачу спірну позику.

Проте повністю з такими висновками судів погодитись не можна.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_3 надав ОСОБА_4 кошти у розмірі 40 тис. доларів США, про що 16 серпня 2007 року останнім було складено розпису (а.с. 8), у якій він зобов'язався повернути кошти за вимогою.

Згідно зі ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Статтею 545 ЦК України визначено, що прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов'язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.

Суди у порушення вимог статей 214- 215, 315 ЦПК України на зазначені вимоги закону уваги не звернули; не дали оцінки тому, що оригінал розписки від 16 серпня 2007 року знаходиться у позикодавця, що згідно із законом може свідчити про неповернення позики, оскільки при поверненні боргу позичальник зобов'язаний отримати у кредитора борговий документ або, при відмові його повернути, затримати виконання.

Також судами не з'ясовані обставини, які мають важливе юридичне значення для правильного вирішення справи, а саме те, що у розписці від 30 вересня 2008 року йдеться про іншу суму позики, ніж у розписці від 16 серпня 2007 року, і в ній йшлося про позику й ОСОБА_6; суд не з'ясував того, за якими договірними відносинами (за якою борговою розпискою) позивач не має претензій до відповідача.

Ураховуючи, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судами не встановлені, судові рішення в не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України

Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5 - задовольнити частково.

Рішення Нахімовського районного суду м. Севастополя від 16 вересня 2011 року та ухвалу апеляційного суду м. Севастополя від 27 жовтня 2011 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.