розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення апеляційного суду Київської області від 19 квітня 2010 року,

У травні 2009 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, посилаючись на те, що вона є власницею земельної ділянки площею 0, 25 га, яка розташована у селі Велика Стариця Бориспільського району Київської області, власницею суміжної земельної ділянки ОСОБА_2 на межі їхніх земельних ділянок зведено паркан, який перешкоджає їй користуватися власною земельною ділянкою, чим порушує її право землекористувача, яке підлягає захисту.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 10 грудня 2009 року позов задоволено. Судом визначено усунути перешкоди у користуванні ОСОБА_1 земельною ділянкою площею 0,25 га, кадастровий № 3220886703:05:002:0014, з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, розташованої у селі Велика Стариця Бориспільського району Київської області, шляхом зобов'язання ОСОБА_2 демонтувати та знести за її власний рахунок паркан, зведений нею на цій земельній ділянці.

Рішенням апеляційного суду Київської області від 19 квітня 2010 року зазначене рішення суду першої інстанції скасовано й ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення апеляційного суду скасувати, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Ухвалою колегії суддів Верховного Суду України від 30 листопада 2011 року на підставі Закону України від 20 жовтня 2011 року № 3932-УІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо розгляду справ Верховним Судом України» (3932-17) справу передано до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Касаційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 126 ЗК України право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами.

Згідно ч. 2, 3 ст. 152 ЗК України землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Частинами 3, 5 ст. 158 ЗК України передбачено, що органи місцевого самоврядування вирішують земельні спори у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах.

У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування, органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів спір вирішується судом.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд виходив з того, що ОСОБА_2 не порушує прав та законних інтересів позивачки, оскільки не створює їй перешкод у користуванні власною земельною ділянкою.

Такий висновок суду ґрунтується на матеріалах справи й відповідає вимогам закону.

Судом встановлено, що сторони у справі є власниками суміжних земельних ділянок розташованих у селі Велика Стариця Бориспільського району Київської області.

Відповідно до акта узгодження між ділянки ОСОБА_2 з земельними ділянками сусідніх землекористувачів, а також стану побудованого паркану на її ділянці від 20 листопада 2009 року, паркан землевласниці ОСОБА_2, побудований з дотриманням розмірів сторін, які вказані у державному акті на право приватної власності на землю № 2448 від 13 серпня 1998 року.

Таким чином, встановивши під час розгляду справи на підставі доказів, яким було надано належну оцінку, той факт що при зведенні паркану відповідачкою не було порушено меж суміжних земельних ділянок, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Згідно із вимогами ст. ст. 335, 337 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення з одних лише формальних міркувань.

Встановивши факти та зумовлені ними правовідносини, суд правильно застосував правові норми й ухвалив правильне по суті рішення, підстав для скасування кого колегія суддів не знаходить.

Доводи касаційної скарги також не дають підстав для висновку, що апеляційним судом про розгляді справи допущені порушення норм матеріального чи процесуального права, які передбачені ст. ст. 338- 341 ЦПК України як підстави для скасування рішення.

За таких обставин рішення апеляційного суду ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права й підлягають залишенню без змін з підстав, передбачених ст. 337 ЦПК України.

Керуючись ст. 336, 337, 345 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ