розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення боргу за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 12 жовтня 2009 року та на рішення апеляційного суду Рівненської області від 21 січня 2010 року,

У грудні 2008 року ОСОБА_3 звернувся до суду з вищезазначеним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що між ним та відповідачем 24 липня 2008 року укладено у письмовій формі договір позики, за яким він передав грошові кошти у розмірі 4 200 доларів США, а відповідач склав розписку, в якій зобов'язувався до 24 жовтня 2008 року ці кошти повернути. Оскільки ОСОБА_4 своїх зобов'язань не виконав, ОСОБА_3 просив стягнути з відповідача на його користь суму неповернутої позики з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми.

Рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 12 жовтня 2009 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Рівненської області від 21 січня 2010 року рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 12 жовтня 2009 року скасовано та ухвалено нове, яким позов ОСОБА_3 задоволено.

Стягнуто зі ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 за договором позики від 24 липня 2008 року борг у розмірі 33 054 грн., суму індексу інфляції у розмірі 1 057,72 грн., три проценти річних у розмірі 159,85 грн.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

У касаційній скарзі ОСОБА_4, посилаючись на безгрошовість зобов'язання, порушує питання про скасування рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 12 жовтня 2009 року та рішення апеляційного суду Рівненської області від 21 січня 2010 року, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Згідно з п. 2 розділу ХІІІ «Перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (2453-17) , зміненого Законом України від 20 жовтня 2011 року № 3932-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо розгляду справ Верховним Судом України» (3932-17) , що набрав чинності 13 листопада 2011 року, касаційні скарги (подання), не розглянуті Верховним Судом України до 1 листопада 2011 року включно, передаються ним до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, про що постановляється ухвала. Розгляд таких справ Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ починається спочатку.

Ухвалою колегії суддів Верховного Суду України від 30 листопада 2011 року справа за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення суми боргу передана до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.

У відповідності до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно з вимогами ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, вважав, що показами свідків відповідач довів виконання зобов'язань щодо повернення боргу за договором позики.

Скасовуючи рішення місцевого суду, апеляційний суд виходив із того, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, але належними і допустимими доказами виконання зобов'язання ОСОБА_4 не доведено і тому є підстави для стягнення боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції та трьох процентів річних від простроченої суми.

Проте повністю з такими висновками погодитися не можна.

Судами встановлено, що ОСОБА_4 зобов'язався повернути ОСОБА_3 4 200 доларів США у строк до 24 жовтня 2009 року, про що склав відповідну розписку.

Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Судом першої інстанції встановлено, що між сторонами був укладений договір купівлі-продажу автомобіля і на частину грошових коштів, яких у ОСОБА_4 не вистачало для оплати автомобіля, останнім складена боргова розписка. Такі обставини сторонами не заперечені і підтверджують безгрошовість договору позики.

Апеляційний суд, дійшовши висновку про правильність встановлених судом першої інстанції обставин не врахував положення ст. 1053 ЦК України, відповідно до яких за домовленістю сторін борг, що виник із договорів купівлі-продажу, найму майна або з іншої підстави, може бути замінений позиковим зобов'язанням. Заміна боргу позиковим зобов'язанням провадиться з додержанням вимог про новацію і здійснюється у формі, встановленій для договору позики (стаття 1047 цього Кодексу).

Установивши, що між сторонами укладений договір позики, суд апеляційної інстанції не визначився з природою виникнення такого зобов'язання і не встановив фактичні обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Крім того, задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції не врахував, що індекс інфляції визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто зменшення купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти.

Допущені судом апеляційної інстанції порушення норм процесуального права унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, що за правилами ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування ухваленого судового рішення з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись ст.ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ