розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ОСОБА_6, треті особи: Четверта Дніпропетровська державна нотаріальна контора, комунальне підприємство "Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації" Дніпропетровської обласної ради, про визнання договорів недійсними, скасування державної реєстрації права власності, за касаційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 31 січня 2011 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 квітня 2011 року,

У листопаді 2009 року ОСОБА_4 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_6, треті особи: Четверта Дніпропетровська державна нотаріальна контора, комунальне підприємство "Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації" Дніпропетровської обласної ради, про визнання договорів недійсними, скасування державної реєстрації права власності.

Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 31 січня 2011 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 квітня 2011 року, позов ОСОБА_4 задоволено частково.

Визнано договір дарування 1/3 частини домоволодіння АДРЕСА_1 від 27 грудня 2005 року за № 3-4439, посвідчений Четвертою Дніпропетровською державною нотаріальною конторою, між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 недійсним. Сторін повернуто до первісного стану. Скасовано державну реєстрацію права власності на 1/3 частину домоволодіння АДРЕСА_1 на ім’я ОСОБА_5 Вирішено питання про розподіл судових витрат. В задоволенні позову в іншій частині відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_5 порушує питання про скасування рішення суду першої інстанції та ухвали суду апеляційної інстанції, із передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що відповідно до договору дарування від 27 грудня 2005 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, посвідченого 27 грудня 2005 року державним нотаріусом Четвертої Дніпропетровської державної нотаріальної контори, зареєстрованого в реєстрі за № 3-4439, ОСОБА_4 подарувала ОСОБА_5, а ОСОБА_5 прийняла у дар 1/3 частину домоволодіння АДРЕСА_1.

Також, встановлено, що укладення вищевказаного договору дарування домоволодіння відбулося в наслідок домовленості між ОСОБА_4 та ОСОБА_6 (який був співмешканцем ОСОБА_5) про купівлю останнім домоволодіння у позивачки. Згідно з домовленістю, ОСОБА_6 зобов’язався придбати спірне домоволодіння за 10 000 доларів США з поступовою сплатою до 1 липня 2009 року. При цьому, ОСОБА_6 умовив ОСОБА_4 оформити 1/3 частину домоволодіння АДРЕСА_1 за договором дарування на ОСОБА_5, пославшись на те, що вона є його фактичною жінкою. В подальшому фактичні сімейні відносини між ОСОБА_6 та ОСОБА_5 були припиненні, вони припинили спільне мешкання та ОСОБА_6 відмовився від оплати будинку ОСОБА_4 Розмір недоплаченої суми становить 5 000 доларів США. Також, при попередній домовленості про продаж будинку, ОСОБА_6 зобов’язався повернути ОСОБА_4 будинок в разі несвоєчасної сплати вартості будинку. На час розгляду справи повна вартість будинку не сплачена.

Задовольняючи позов частково суд першої інстанції, з яким і погодився суд апеляційної інстанції, керувався ст. 235 ЦК України та виходив з того, що між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 був укладений не договір дарування 1/3 частини домоволодіння АДРЕСА_1, а договір купівлі-продажу, тому позовні вимоги ОСОБА_4 в частині визнання вказаного договору недійсним через його удаваність є обґрунтованими.

Проте з такими висновками судів повністю погодитись не можна.

Відповідно до ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони на справді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Ухвалюючи рішення про визнання договору дарування від 27 грудня 2005 року удаваним та через це недійсним, суд першої інстанції керувався вищевказаною статтею, однак не врахував, що вона прямо не передбачає недійсність удаваного правочину, а лише пропонує застосувати до відносин сторін норми, що регулюють той правочин, який сторони дійсно мали на увазі.

Відповідно до ч. 2 ст. 717 ЦК України договір, що встановлює обов’язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування. Зазначене положення статті цього Кодексу відображає сутність договору дарування і вказує на його основну відмінність від оплатних договорів – перехід права власності на предмет договору до обдарованого без надання будь-якої зустрічної матеріальної чи нематеріальної компенсації дарувальникові.

В той же час, для визнання правочину удаваним слід мати на увазі, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників угоди. Наміру однієї сторони на укладення удаваної угоди недостатньо.

Ухвалюючи рішення про визнання договору дарування від 27 грудня 2005 року удаваним та через це недійсним, та визнаючи, що між сторонами було укладено не договір дарування, а договір купівлі-продажу, суд першої інстанції помилково дійшов до такого висновку, оскільки із рішення суду вбачається, що судом достовірно встановлено той факт, що ОСОБА_5 не сплачувала коштів за купівлю спірної частини домоволодіння, а ОСОБА_6 не був стороною договору дарування.

Згідно до п. 25 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 (v0009700-09) до удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені статтею 216 ЦК, можуть застосовуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний.

Відповідно до ч.1 ст. 216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Суд першої інстанції не звернув уваги на те, що ст. 216 ЦК України, не передбачає такий правовий наслідок недійсності оспорюваного правочину як скасування державної реєстрації права власності.

Апеляційний суд на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права уваги не звернув і в порушення вимог ст. ст. 303, 315 ЦПК України помилково залишив рішення суду першої інстанції без змін.

Оскільки допущені судами порушення норм матеріального та процесуального права призвели до неправильного вирішення справи, рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,

Касаційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити частково.

Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 31 січня 2011 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 квітня 2011 року скасувати, передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.