розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання договору дійсним та визнання права власності за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 12 серпня 2005 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 27 липня 2011 року,

У лютому 2009 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 4 серпня 2005 року між ним та відповідачкою ОСОБА_4 у простій письмовій формі був укладений договір купівлі-продажу 1/10 частини будинку (магазину), розташованого по АДРЕСА_1, за що продавець отримала 50 тис. грн. Оскільки відповідачка ухиляється від нотаріального посвідчення договору, позивач просив на підставі ст. ст. 220, 328 ЦК України визнати договір дійсним та визнати за ним право власності на це майно.

Рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 12 серпня 2005 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 27 липня 2011 року позов задоволено. Визнано дійсним договір купівлі-продажу 1/10 частини будинку (магазину), розташованого по АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_3 і ОСОБА_4 та визнано за ОСОБА_3 право власності на це майно і вирішено питання про судові витрати.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із доведеності вимог позивача.

Проте повністю погодитись із таким висновком не можна, тому що суд дійшов його з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Ухвалені у справі судові рішення зазначеним вимогам закону не відповідають.

Судами попередніх інстанцій встановлено, матеріалами справи підтверджується, що ОСОБА_4 є власником 1/10 частини будинку (магазину), розташованого по АДРЕСА_1.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3 про визнання договору дійсним, суди при цьому керувалися ч. 2 ст. 220 ЦК України, якою передбачена можливість визнання судом договору дійсним, якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове його виконання, але одна зі сторін ухиляється від його нотаріального посвідчення.

Але поза увагою суду залишилися положення ч. 1 ст. 220 ЦК України та суть заявлених позивачем вимог.

Відповідно до ч. 1 ст. 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Згідно із ч. 2 цієї ж статті, якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

Відповідно до ч. 3 ст. 640 ЦК України договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації – з моменту державної реєстрації.

Як роз’яснив Пленум Верховного Суду України в п.п. 13, 14 постанови від 6 листопада 2009 року № 9 (v0009700-09) "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідно враховувати, що норма ч. 2 ст. 220 ЦК України не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до ст. ст. 210, 640 ЦК України пов’язується з державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов’язків для сторін. У зв’язку з недодержанням вимог закону про нотаріальне посвідчення правочину договір може бути визнано дійсним лише з підстав, встановлених ст. 218 та ст. 220 ЦК України. Інші вимоги щодо визнання договорів дійсними, в тому числі заявлені в зустрічному позові у справах про визнання договорів недійсними, не відповідають можливим способам захисту цивільних прав та інтересів. Такі позови не підлягають задоволенню.

Статтею 657 ЦК України встановлено, що договір купівлі-продажу житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

З урахуванням положень ст. ст. 16, 182, 640 ЦК України визначена ч. 2 ст. 220 ЦК України можливість визнання договору дійсним поширюється лише на ті договори, які підлягають тільки нотаріальному посвідченню, від якого сторона ухиляється, й не підлягають державній реєстрації, а тому суперечить законодавству визнання в судовому порядку дійсним правочину щодо нерухомості, в тому числі й щодо земельної ділянки, оскільки такий правочин у обов’язковому порядку повинен пройти державну реєстрацію.

Ці роз’яснення та вимоги закону залишились поза увагою судів.

Відповідно до ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Обгрунтовуючи доводи апеляційної скарги, ОСОБА_4 посилалась на те, що договір вона не підписувала і не могла підписувати, оскільки у той час знаходилась в іншій державі і перебувала на стаціонарному лікуванні та була паралізована. Указане приміщення у період, зазначений у договорі, перебувало в оренді, тому не могло продаватись та прийматись позивачем за умовами указаного договору.

У скарзі ОСОБА_4 також звертала увагу апеляційного суду на те, що справа розглянута судом перешої інстанції з грубим порушенням норм процесуального права, та її процесуальних прав, оскільки була розглянута з ухваленням рішення через два дні після реєстрації у суді позовної заяви, без виклику її в судове засідання.

Апеляційний суд на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права уваги не звернув і помилково залишив рішення суд першої інстанції без змін.

Таким чином, ураховуючи, що судом першої інстанції допущені порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, і ці порушення не були усунені апеляційним судом, судові рішення відповідно до ст. 338 ЦПК України підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити.

Рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 12 серпня 2005 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 27 липня 2011 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.