розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа – Печерська районна у м. Києві державна адміністрація, про визначення способу участі матері у спілкуванні з дитиною за касаційною скаргою Міністерства юстиції України в інтересах ОСОБА_3 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 1 квітня 2011 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 2 червня 2011 року,

У лютому 2011 року ОСОБА_3, в інтересах якої діє Головне управління юстиції в м. Києві, звернулася до суду з позовом до

ОСОБА_4, третя особа – Печерська районна в м. Києві державна адміністрація, про визначення способу участі матері у спілкуванні з дочкою, ОСОБА_5, шляхом надання дозволу на відвідування ОСОБА_5 матері – ОСОБА_3, за місцем її постійного проживання у м. Маннхаймі, Німеччина, щороку влітку протягом канікул ОСОБА_5, щороку під час святкування Нового Року, з урахуванням розкладу зимових канікул ОСОБА_5.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що з лютого 2006 року позивач із

дочкою не спілкується, однак має бажання та можливість на участь у її вихованні за межами України у порядку, запропонованому вище.

При цьому позивач посилається на положення Гаазької конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року (995_188) (далі – Конвенція), яка відповідно до Закону України від 11 січня 2006 року № 3303-ІУ (3303-15) ратифікована Україною та згідно зі ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства України; на положення Сімейного кодексу України (2947-14) (далі – СК України), а саме: ст. ст. 153, 157, 159 СК України; на Закон України "Про охорону дитинства" (2402-14) .

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 1 квітня 2011 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 2 червня

2011 року, у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

У касаційній скарзі Міністерство юстиції України в інтересах

ОСОБА_3 просить рішення Печерського районного суду м. Києва від

1 квітня 2011 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 2 червня

2011 року скасувати, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права й неправильним застосуванням норм матеріального права, та ухвалити у справі нове рішення, яким позовні вимоги

ОСОБА_3 задовольнити.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржувані судові рішення зазначеним вимогам закону не відповідають.

Судом установлено, що ІНФОРМАЦІЯ_2 в м. Франкфурт-на-Майні, Німеччина, у ОСОБА_7 та ОСОБА_9 народилися: син – ОСОБА_8, та дочка –

Подружжя ОСОБА_5 разом з дітьми постійно проживало в Німеччині.

У 2004 році між ОСОБА_7 та

ОСОБА_9 було укладено угоду про окреме проживання та

розлучення, якою визначено, що неповнолітній син буде проживати з матір’ю в Німеччині, а неповнолітня дочка – з батьком також у Німеччині.

Згідно з умовами вказаної угоди, той із батьків, з ким проживає дитина, повинен вирішувати питання повсякденного життя дитини. Будь-які інші питання щодо дітей повинні прийматися обома батьками спільно. При цьому спілкування обох батьків із дітьми повинно відбуватися інтенсивно. Той з батьків, з ким проживає дитина, не повинен допускати, щоб взаємовідносини дитини з іншим із батьків погіршувалися.

Згідно із заявою, поданою 16 вересня 2002 року до дільничного суду Узінгена, Німеччина, ОСОБА_9 добровільно з найкращими намірами зробила заяву щодо опіки, погодилася з тим, що одноосібне право опіки над ОСОБА_5 було передано батьку дитини – ОСОБА_7

Відповідно до виписки з місця проживання Служби прописки

Шміттен ім. Таунус, Німеччина, убачається, що ОСОБА_5 була знята 22 вересня 2002 року за дорученням з місця основного проживання: АДРЕСА_1, для реєстрації за новою адресою: АДРЕСА_2.

14 січня 2003 року ОСОБА_9 надала дозвіл на те, щоб її дочка, ОСОБА_5, мешкала у бабусі, ОСОБА_4, яка проживає за адресою: АДРЕСА_2, та на те, щоб ОСОБА_4 була призначена опікуном дитини.

21 березня 2003 року розпорядженням Печерської районної в м. Києві державної адміністрації опікуном ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, призначено ОСОБА_4 При цьому було враховано, що до Печерської районної в м. Києві державної адміністрації звернулася ОСОБА_4, яка прописана та проживає в АДРЕСА_2, з проханням призначити її опікуном неповнолітньої онуки, ОСОБА_5, яка фактично проживає разом із нею за вказаною вище адресою. Мати неповнолітньої – ОСОБА_9 постійно проживає в Німеччині, участі у вихованні дитини не приймає. Батько – ОСОБА_7 навчається та проживає в Німеччині, участі у вихованні дитини не приймає.

3 квітня 2003 року малолітня ОСОБА_5 була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 23 липня

2009 року задоволено позов прокурора Печерського району м. Києва в інтересах неповнолітньої ОСОБА_5 до ОСОБА_9, за участі органу опіки та піклування Печерської районної в м. Києві державної адміністрації, ОСОБА_4, про позбавлення батьківських прав. ОСОБА_9 позбавлено батьківських прав відносно неповнолітньої

дитини, ОСОБА_5 Рішення набрало законної сили. Судом було

враховано, що з березня 2003 року про ОСОБА_5 піклується бабуся, яка призначена її опікуном. З того ж часу мати дитини, ОСОБА_9, самоусунулась від виховання доньки, не приїздить до неї, не цікавиться її життям та здоров’ям, не підтримує матеріально.

11 лютого 2010 року Земельним судом м. Франкфурта-на-Майні за результатами розгляду апеляційної скарги ОСОБА_7 щодо вироку, яким його засуджено за протиправне утримання неповнолітньої ОСОБА_5, останньому зменшено призначене покарання у зв’язку з існуванням рішення про позбавлення ОСОБА_9 батьківських прав щодо ОСОБА_5

Даючи пояснення в якості свідка, ОСОБА_7 зазначав, що ОСОБА_5 була залишена на території України на піклування його матері – ОСОБА_4, особисто ОСОБА_9 Домовленість між ним та колишньою дружиною, якої вони дійшли під час розлучення, він розумів так, що ОСОБА_5 проживає в його в квартирі на території України, оскільки на той час дитина фактично проживали в м. Києві з його матір’ю.

З 1 січня 2008 року у двосторонніх відносинах між Україною і Німеччиною набула чинності Гаазька конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року (995_188) , до якої Україна приєдналася відповідно до Закону України від 11 січня 2006 року № 3303-ІУ (3303-15) , яка згідно зі ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства України.

24 вересня 2010 року позивач ОСОБА_3 на підставі Гаазької конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей (995_188)

1980 року звернулася через Федеральне Міністерство юстиції Федеративної Республіки Німеччини до Міністерства юстиції України, як Центрального органу України з виконання вказаної вище Конвенції (995_188) , із заявою про забезпечення реалізації права доступу до дитини.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов висновку, що способи участі у вихованні дитини, зазначені позивачем, не можуть бути задоволені, оскільки вони не відповідають інтересам самої дитини.

При цьому суд виходив із наступного: дитина за згодою позивача з 2003 року постійно проживає на території України, відвідує шкільний заклад, музичну школу по класу фортепіано, приймає участь в українських та міжнародних конкурсах, фестивалях мистецтв, має багато нагород.

З 2003 року позивач не цікавиться життям дитини та не приймає участі в її вихованні та навчанні, в її фізичному, духовному та моральному розвитку.

З матеріалів справи вбачається, що дитина не пам’ятає позивача, не має бажання виїздити за межі України та спілкуватися з позивачем.

У своєму рішенні суд першої інстанції зазначає, що знаходить прийнятним запропонований органом опіки та піклування спосіб участі

позивача у спілкуванні з дитиною, як особи позбавленої батьківських прав,

зокрема на території України в літній період при бажанні дитини та за умови присутності іншої особи для можливості встановлення й налагодження стосунків між матір’ю та дитиною, адже на час ухвалення рішення небажання дитини спілкуватися з позивачкою на думку суду є цілком зрозумілим.

Однак повністю погодитись із такими висновками суду не можна.

Статтею 21 Конвенції передбачено, що будь-яка особа, установа або інший орган можуть подати до Центрального органу Договірної держави за місцем постійного проживання дитини заяву з проханням організувати або забезпечити ефективне здійснення прав доступу, тобто спілкування з дитиною.

Згідно зі ст. 5 СК України мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом.

Частинами 2, З ст. 157 СК України встановлено, що той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов’язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той з батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвитку дитини.

Відповідно до ст. 16 Закону України "Про охорону дитинства" батьки, інші члени сім’ї та родичі, зокрема ті, що проживають у різних державах, не повинні перешкоджати одне одному реалізувати право дитини на контакт з ними, не допускати неправомірної зміни місця її проживання.

Згідно з положеннями ст. 168 СК України мати, батько, позбавлені батьківських прав, мають право на звернення до суду із заявою про надання їм права на побачення з дитиною. Суд може дозволити разові, періодичні побачення з дитиною, якщо це не завдасть шкоди її життю, здоров’ю та моральному вихованню, за умови присутності іншої особи.

Розглядаючи справу та відмовляючи в позові, при цьому як на підставу відмови посилаючись на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 23 липня 2009 року про позбавлення батьківських прав ОСОБА_9 щодо ОСОБА_5, суди у порушення вимог ст. 212 ЦПК України залишили поза увагою те, що копія зазначеного рішення в матеріалах відсутня.

У порушення вимог ст. 214 ЦПК України суди належним чином не встановили всі обставини, які мають значення для вирішення справи.

Крім того, перевіряючи в апеляційному порядку законність і

обґрунтованість рішення суду першої інстанції, апеляційний суд у порушення вимог ст. ст. 303, 304 ЦПК України не перевірив усіх доводів

апеляційної скарги, як то, посилань ОСОБА_3 на те, що вона про існування рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 23 липня

2009 року про позбавлення її батьківських прав дізналася лише у лютому 2010 року під час розгляду справи щодо ОСОБА_7 Земельним судом м. Франкфурта-на-Майні, Німеччина, тому й не ставила питання про оскарження такого рішення; та на те, що їй не було відомо про призначення ОСОБА_4 опікуном неповнолітньої ОСОБА_5

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу Міністерства юстиції України в інтересах ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Печерського районного суду м. Києва від 1 квітня 2011 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 2 червня 2011 року скасувати.

Справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа – Печерська районна в м. Києві державна адміністрація, про визначення способу участі матері у спілкуванні з дитиною передати на новий розгляд до суду першої інстанції.