розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, треті особи: відділ земельних ресурсів у Вільнянському районі Запорізької області, Вільнянська районна державна адміністрація Запорізької області, Запорізька регіональна філія державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах", про визнання договору міни та державного акта на право власності на земельну ділянку недійсними, повернення сторін у попередній стан за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Запорізької області від 26 травня 2011 року,

У листопаді 2010 року ОСОБА_3 звернулась до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 26 грудня 2002 року між нею та відповідачем був укладений договір міни, згідно з яким обміняла належну їй земельну ділянку розміром 7,18 га на дві тони пшениці. Позивачка зазначала, що зміст цієї угоди суперечить підп. "б" п. 15 Перехідних положень Земельного кодексу України (2768-14) (далі – ЗК України), відповідно до якого з 1 січня 2002 року була накладена заборона на будь-яке відчуження земельних ділянок, призначених для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, тому, уточнивши позовні вимоги, на підставі ст. ст. 203, 215, 216 ЦК України просила визнати недійсними договір міни та державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий на ім’я ОСОБА_4, анулювати вказаний державний акт.

Рішенням Вільнянського районного суду Запорізької області від 22 березня 2011 року в задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Запорізької області від 26 травня 2011 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено з інших правових підстав.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить рішення апеляційного суду скасувати, посилаючись на порушення судом норм матеріального й процесуального права, та ухвалити нове рішення про задоволення її позову.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив із того, що п. 15 Перехідних положень ЗК України (2768-14) стосується відчуження лише земельних ділянок, можливість їх міни на інше майно цією нормою не передбачено. Тому договір міни, укладений між сторонами не відповідає вимогам закону, проте права позивачки судовому захисту не підлягають у зв’язку з пропуском нею строку позовної давності.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення місцевого суду та відмовляючи в задоволенні позову, виходив із того, що спірний договір на час його укладення відповідав вимогам діючого законодавства, тому права позивачки порушені не були.

Проте повністю погодитись із таким висновком апеляційного суду не можна, оскільки суд дійшов їх із порушенням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Зазначеним вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Судом установлено, що між сторонами був укладений договір міни від 26 грудня 2002 року, згідно з яким ОСОБА_3 обміняла належну їй земельну ділянку розміром 7,18 га, надану для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на території Антонівської сільської ради Вільнянського району Запорізької області, на дві тони пшениці (а.с. 7).

Відповідно до ст. 131 ЗК України громадяни та юридичні особи України, а також територіальні громади та держава мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі міни, дарування, успадкування та інших цивільно-правових угод.

Укладення таких угод здійснюється відповідно до Цивільного кодексу України (435-15) з урахуванням вимог цього закону.

За ч. 1 ст. 715 ЦК України за договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов’язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар.

Статтею 716 ЦК України передбачено що до договору міни застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, положення про договір поставки, договір контрактації або інші договори, елементи яких містяться в договорі міни, якщо це не суперечить суті зобов’язання.

Разом із тим, п. 15 Перехідних положень ЗК України (2768-14) передбачено, що до набрання чинності законами України про державний земельний кадастр та про ринок земель не допускається: купівля-продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної та комунальної власності, крім вилучення (викупу) їх для суспільних потреб; купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок і зміна цільового призначення (використання) земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв), крім передачі їх у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб.

Апеляційний суд не звернув уваги на те, що до теперішнього часу закони України про державний земельний кадастр та про ринок земель не набули чинності, отже не дав оцінки, чи не буде визнання договору про відчуження земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що перебуває у власності громадянина, суперечити вимогам п. 15 Перехідних положень ЗК України (2768-14) , а, отже, ч. 1 ст. 203 ЦК України.

Крім того, як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_3, звертаючись до суду з указаним позовом і фактично мотивуючи причину пропуску строку позовної давності, зазначала, що в 2000 році її син – ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, отримав численні опіки, тому їй були потрібні кошти на довготривале лікування дитини. І саме в цей час ОСОБА_4 запропонував їй здійснити обмін її земельної ділянки на дві тони пшениці, від продажу якої вона змогла отримати грошові кошти. Посилалась й на те, що лише в червні 2010 року ОСОБА_4 отримав державний акт, тому вважала, що позовна давність не пропущена.

Суд не звернув уваги на її доводи про причини укладення договору з порушенням вимог закону та не встановив, коли вона взнала, чи могла взнати про порушення свого права.

У порушення вимог ст. ст. 212- 214 ЦПК України суд зазначених вимог закону не врахував та не дав належної оцінки доводам позивачки; не встановив спірних правовідносин і не визначився, які права, свободи чи інтереси позивачки порушені та яким чином вони можуть бути відновлені.

За таких обставин рішення апеляційного суду не може вважатись законними й обґрунтованими, тому відповідно до ст. 338 ЦПК України підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.