розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення апеляційного суду Рівненської області від 18 квітня 2011 року,

У травні 2010 року ОСОБА_1 звернулася у суд з позовом до ОСОБА_2, в якому просила визнати недійсним договір дарування, посилаючись на те, що вона є особою похилого віку, не може жити без сторонньої допомоги, а тому погодилась на те, щоб ОСОБА_2 проживала разом з нею та за попередньою домовленістю з останньою дала згоду на укладання договору довічного утримання. 17 серпня 2009 року сторони підписали договір, який було посвідчено приватним нотаріусом ОСОБА_3, текст якого вона не читала, оскільки відповідач її переконала, що на підставі укладеного договору вона буде її доглядати до смерті та лише після цього стане власником частини домоволодіння. Проте відразу після укладення договору ОСОБА_2 забрала у неї всі документи на будинок, їх стосунки значно погіршились, а потім відповідач вигнала її з будинку.

Рішенням Корецького районного суду Рівненської області від 15 лютого 2011 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Рівненської області від 18 квітня 2011 року скасовано рішення районного суду та ухвалено нове рішення у справі. Визнано недійсним договір дарування, укладений 17 серпня 2009 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, який зареєстрований приватним нотаріусом Корецького районного нотаріального округу Рівненської області за реєстровим номером 1768.

У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати рішення апеляційного суду Рівненської області від 18 квітня 2011 року, мотивуючи свою вимогу порушенням судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, та залишити в силі рішення Корецького районного суду Рівненської області від 15 лютого 2011 року.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів cудової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, дослідивши усі зібрані у справі докази у їх сукупності, дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 є необґрунтованими.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов, апеляційний суд прийшов до висновку, що при укладанні договору дарування ОСОБА_4 ввела в оману ОСОБА_1 щодо обставин, які мають істотне значення, зокрема, щодо прав та обов’язків сторін по договору, внаслідок чого позивач помилилась щодо свого права на довічне утримання, а тому у відповідності до правил ст.ст. 229, 230 Цивільного кодексу України такий договір має бути визнаний недійсним.

Однак з таким висновком суду апеляційної інстанції колегія суддів погодитись не може, виходячи з наступного.

Судом установлено, що 17 серпня 2009 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Корецького районного нотаріального округу Рівненської області ОСОБА_3 та зареєстрований в реєстрі за № 1768.

Відповідно до умов вказаного договору позивач подарувала, а відповідач прийняла в дар 17/60 частин домоволодіння, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1. Вартість дарунку складає 12235 грн.

Пунктом 10 договору дарування передбачено, що сторонам, зокрема, було роз’яснено зміст статей 229, 230 ЦК України.

З пояснень свідків ОСОБА_5, ОСОБА_6 вбачаться, що остання усвідомлювала та їй було відомо, що нею з відповідачем було укладено договір дарування частини домоволодіння, оскільки позивач особисто розповідала їм про це.

Окрім того, судом першої інстанції опитано в якості свідка приватного нотаріуса ОСОБА_3, відповідно до показів якої перед укладенням договору дарування ОСОБА_1 попередньо зверталась за отриманням консультацій, при посвідченні договору текст було зачитано в голос. Через декілька місяців позивач знову звернулась до нотаріуса з приводу розірвання договору дарування.

У відповідності до положень ст.ст. 717, 719 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

За приписами ст. 229 ЦК України я кщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Статтею 230 ЦК України встановлені правові наслідки вчинення правочину під впливом обману, відповідно до яких, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.

Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Як вбачається зі змісту рішення суду апеляційної інстанції, колегія суддів, дійшовши висновку про те, що ОСОБА_2 при укладанні договору дарування ввела в оману ОСОБА_1 щодо обставин, які мають істотне значення, суд послався лише на пояснення позивача ОСОБА_1

Інших доказів, які стали підставою для задоволення позову, рішення суду не містить.

Відповідно до вимог ст. 57 ЦПК України не є доказом пояснення сторін, що не були допитані як свідки по справі.

Враховуючи вищенаведене та встановлені судом першої інстанції обставини справи, що були підтверджені доказами, дослідженими у судовому засіданні, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, дослідивши усі докази по справі у їх сукупності, дійшов обґрунтованого висновку, що волевиявлення ОСОБА_1 було вільним, відповідало її внутрішній волі, а тому не знайшов підстав для задоволення позову.

Відповідно до ч.1 ст. 339 ЦПК України, установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, ухвалене згідно із законом, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 339, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ